Протягом тривалого часу, люди мали розгублений вигляд, ніби гравці в грі, у якій раптом змінили правила. Усі намагалися радіти, що хлопці не загинули марно: вони були частиною величної боротьби за права. Іноді це вдавалося, і люди проковтували сердитий відчайдушний крик, що cилкувався вирватися з їхніх глоток, наче із пташиного зоба.
Після війни люди намагалися виправдати тих, хто, повернувшись, занадто захопився випивкою чи бійками, або тих, хто не міг втриматися на роботі довше кількох днів. Певною мірою в місті трохи відновився бізнес. Келлі все ще тримала бакалійну крамницю. М’ясником і досі був старий Лен Бредшоу, хоча Лен-молодший горів бажанням посісти його місце. Люди помічали це з того, як він намагався зайняти більшу частину прилавка, коли нахилявся за шматком м’яса на відбивні чи свинячою щокою. Пані Інкпен (яка, здавалося, не мала християнського імені, хоча віч-на-віч її сестра кликала жінку Попсі) взяла на себе кузню після того, як її чоловік, Мак, не повернувся з Ґалліполі. Її обличчя було суворим, наче сталь, котру використовували для вухналів[4], і таким же було й серце. Кремезні чоловіки, які працювали на неї, говорили тільки: «Так, пані Інкпен. Ні, пані Інкпен. Три сумки повні, пані Інкпен», хоча будь-хто з них міг би підняти її своїм мізинцем.
Люди знали, кому вірити, у кого просити грошей авансом, кому можна повернути копійку, якщо товар принесли назад, стверджуючи, що він не підійшов. Мушмор, продавець мануфактурних та галантерейних виробів, міг добре вторгувати перед Різдвом та Великоднем, а напередодні зими швидко розходилася вовна для в’язання. Жіноча білизна також давала прибутки. Ларрі Мушмор, який, пригладжуючи свої тонкі вуса, поправляв тих, хто неправильно вимовляв його прізвище, із жахом та роздратуванням спостерігав за пані Теркл, котра вбила собі в голову, що хоче відкрити поруч магазин хутра. Магазин із шубами? У Пойнт-Партаґезі? Як хочете! Ларрі благодушно посміхався, коли через півроку крамниця закрилася, і, зробивши акт сусідського милосердя з викуплення решти товару, продав його з прибутком капітану пароплава, котрий прямував до Канади й казав, ніби там шуби розійдуться, як гарячі пиріжки.
Таким чином, до 1920 року Партаґез був сумішшю гордості та впертого досвіду, як і будь-яке місто Західної Австралії. На невеликому клаптику землі, вкритому травою, поблизу головної вулиці стояв свіжий гранітний обеліск зі списком чоловіків і молодиків, яким ледь виповнилося шістнадцять, тих, котрі вже не повернуться орати поля чи валити дерева, не закінчать навчання. Але багато хто в місті, затамувавши подих, чекав їх, хай там що. Поступово людські життя заново переплелись у полотно, кожна нитка якого по кілька разів перетиналася з іншими через школу, роботу, шлюб — зв’язки, невидимі для нетутешніх.
І Янус Рок, пов’язаний із містечком тільки катером, що навідувався на острів чотири рази на рік, бовтався на краю тканини, як ґудзик, що міг раптово впасти на Антарктиду.
Довгий вузький причал у Пойнт-Партаґез був зроблений з того ж евкаліпту, який гримів залізницею для подальшого перевезення кораблями. Широка затока, над якою виросло місто, виглядала прозорою, кольору неба, і в день, коли пришвартувався пароплав Тома, вона блищала, наче поліроване скло.
Чоловіки швидко навантажували та розвантажували, кидали або ледь сунули вантажі, іноді перегукуючись або свищучи. На березі також коїлася метушня, люди поспішали у своїх справах пішки, на конях або в легкому екіпажі.
На цьому тлі виділялася молода дівчина, яка годувала хлібом зграю чайок. Вона сміялась щоразу, коли кидала шматочки в інший бік і спостерігала, як птахи сварились та пронизливо кричали, бажаючи вихопити трофей. Чайка на повному льоту залпом проковтнула шматочок і шугонула за іншим, викликавши в дівчини новий вибух сміху.
Здавалося, минуло багато років, відколи Том чув сміх без відтінку брутальності або гіркоти. На вулиці яскраво світило зимове сонце, і поспішати Томові було нікуди. Він зустрівся з потрібними людьми, підписав необхідні папери. За кілька днів йому належить вирушити на Янус. Але тут не було ані незаповнених вахтових журналів, ані неполірованих призм, ані танків, які потрібно заправити пальним. І поряд хтось просто радів життю. Раптом Том відчув: це найкращий доказ того, що війна справді закінчилася. Він сидів на лавці біля пристані, дозволяючи сонцю пестити своє обличчя, і спостерігав за витівками дівчини, темні кучері якої розвівалися на вітрі, як сіть, закинута в небо. Він розглядав її тендітні пальчики, що чітко вимальовувалися на тлі блакиті. Лише згодом помітив, що дівчина була милою. А ще пізніше визнав, що вона, ймовірно, красуня.
— Чому посміхаєшся? — захопила Тома зненацька дівчина.
— Пробач! — Він відчув, що його обличчя залилося рум’янцем.
— Ніколи не вибачайся за те, що посміхаєшся! — вигукнула вона голосом, у якому відчувався сум. Потім її лице посвітліло. — Ти не з Партаґеза.
— Ні.
— А я живу тут усе своє життя. Хочеш хліба?
— Дякую, я не голодний.
— Не для тебе, дурний! Погодувати чайок.
Вона простягнула йому шкуринку. Торік, а може, й напередодні Том би відмовився і просто пішов. Але раптом теплота, свобода, усмішка дівчини і ще щось, він не міг назвати що, примусили його прийняти пропозицію.
— Б’юсь об заклад, до мене прилетить більше чайок, ніж до тебе, — сказала вона.
— Гаразд, починаймо! — відгукнувся на її виклик Том.
— Уперед! — заявила дівчина, і вони почали кидати шматки хліба високо в повітря або під вигадливим кутом, прихиляючись, коли чайки з пронизливим криком йшли піке і люто били одна одну крилами.
Нарешті хліб закінчився і Том, сміючись, запитав:
— Хто виграв?
— Ой! Я забула підрахувати. — Дівчина знизала плечима. — Назвемо це нічиєю.
— Справедливо, — сказав він, нап’явши капелюх та взявши речовий мішок. — Мені час іти. Дякую! Було весело.
Вона посміхнулася.
— Це просто безглузда гра.
— Тоді, — сказав він, — спасибі, що нагадала, наскільки веселими є безглузді ігри. — Том закинув мішок на своє широке плече й повернувся в бік міста. — Гарного дня, панянко! — додав він.
Том подзвонив у двері пансіону на головній вулиці. То були володіння пані Mювет, жінки шістдесяти з лишкою років, настирливої, як оса. Пані Мювет саме вийшла на поріг.
— У листі ви писали, що холостяк і зі східних штатів. Тому я була б удячна, якби ви пам’ятали, що тепер перебуваєте в Партаґезі. Це християнський заклад, через те ніякого алкоголю чи тютюну в приміщенні.
Том збирався подякувати їй за ключ, але вона продовжувала, міцно тримаючи ключ у руках:
— І жодних ваших чужоземних звичок тут! Я знаю, що до чого. Після вашого від’їзду я мінятиму постіль. Сподіваюся, мені не доведеться запирати простирадло, якщо ви знаєте, що я маю на увазі. Двері зачиняються о десятій вечора, сніданок о шостій ранку, і якщо вас не буде, то залишитеся голодним. Чай подають о пів на п’яту, з такою ж умовою. Пообідати можете деінде.
— Вельми зобов’язаний вам, пані Mювет, — сказав Том, намагаючись не сміятися, щоб ненароком не порушити ще якесь правило.
— Гаряча вода коштуватиме вам додатковий шилінг на тиждень. Самі вирішуйте, чи це вам украй потрібно. На мою думку, холодна вода не зашкодить такому молодому джентльменові.
Вона сунула йому ключ від кімнати. Коли, кульгаючи, пані пішла коридором, Тому стало цікаво, чи існує пан Мювет, завдяки якому вона так полюбила чоловічий рід.
У маленькій кімнаті в задній частині будинку Том розпакував свій речовий мішок, акуратно поставив мило та речі для гоління на єдиній поличці, поклав у шухляду кальсони і шкарпетки, а три сорочки і дві пари штанів разом зі своїм парадним костюмом та краваткою повісив у вузьку шафу. Він кинув у кишеню книжку і вирушив досліджувати місто.