— Віддати швартови, хлопче! Готуємося відчалювати. — Він відкрив дросель. — Давай, старенький, рушаймо! — сказав неголосно, обережно маневруючи від причалу.
Том вивчав мапу на штурманському столі. Але, хоча вона була дуже детальною, Янус мав вигляд ледь помітної точки на мілині далеко від узбережжя. Молодий чоловік зосередився на широчіні моря перед собою та вдихнув насичене сіллю повітря, намагаючись не озиратися на берег, щоб раптом не передумати.
Минали години, море під ними глибшало, його колір набув насиченості. Час від часу Ральф указував на щось цікаве, як то орлан або зграя дельфінів, що гралися біля носової частини човна. Якось вони побачили на обрії трубу пароплава. Інколи Блуї виносив з камбуза чай у кухлях з надбитою емаллю. Ральф переповідав Тому про люті шторми та трагічні випадки на маяках у цій частині узбережжя. Том трохи повідав про своє життя в містечку Байрон-Бей та на острові Матсайкер, за тисячі миль на схід.
— Якщо ти вижив на Матсайкері, то, може, і на Янусі витримаєш, — сказав Ральф. Він поглянув на годинник. — Йди-но подрімай трохи. Шлях неблизький, хлопче.
Коли Том знову піднявся на палубу, Блуї щось тихцем говорив Ральфу, а той несхвально хитав головою.
— Я просто хочу знати, чи це правда. Що такого, якщо я спитаю? — казав Блуї.
— Спитаєш мене про що? — вимовив Том.
— Чи… — Блуї подивився на Ральфа. Розриваючись між власною цікавістю та насупленим поглядом шкіпера, він почервонів і замовк.
— Та таке… То не моя справа, — сказав Блуї і подивився на воду, яка набула темно-сірого кольору і пішла брижами навколо катера. — Я був надто молодий. Мама не дозволила мені додати віку, щоб вступити на військову службу. Річ у тому, що я чув…
Том питально подивився на нього.
— Подейкують, ніби тебе нагороджено Військовим хрестом і чимось там ще, — випалив Блуї. — Мені казали, що бачили це у твоїх документах про звільнення з попереднього місця роботи, які ти подавав на Янус.
Том почав знову розглядати воду за бортом. Блуї поник, зніяковівши.
— Я про те, що справді пишався б, якби мав честь потиснути руку герою.
— Шматок латуні не робить тебе героєм, — відповів Том. — Більшості хлопців, які дійсно заслуговують на медалі, вже немає. На твоєму місці я б таким не страждав, друже, — сказав він і почав зосереджено вивчати мапу.
— Бачу землю! — вигукнув Блуї та передав бінокль Томові.
— Дім, милий дім на наступні півроку, — посміхнувся Ральф.
Том навів бінокль на сушу, яка, ніби морська почвара, виступала з води. З одного краю острова височіла скеля, від неї аж до протилежного берега тягнувся пологий спуск.
— Старий Невіл зрадіє, — промовив Ральф. — Скажу тобі, цей пенсіонер не дуже втішився, коли змушений був їхати сюди, щоб терміново замінити Тримбла. Та, якщо назвався грибом… У Маяковій службі жоден не покине маяк без нагляду, попри власне ставлення до цього. Але, попереджаю тебе, як у нас кажуть, він не «найщасливіший труп у морзі». Співрозмовник із Невіла Віттніша ніякий.
Причал розтягнувся на добру сотню футів від берега, він виглядав досить високим, щоб протистояти й найвищим припливам, і найлютішим штормам. Талі були оснащені, готові підняти вантаж на крутий підйом, де розташовувалися господарські споруди. Суворий, з різкими рисами обличчя чоловік десь за шістдесят чекав, поки вони пришвартуються.
— Ральфе, Блуї! — він недбало кивнув прибулим. — А ти — моя заміна, — звернувся до Тома.
— Том Шерборн. Радий знайомству! — відповів Том, простягаючи руку.
Старий якусь мить дивився на нього відсутнім поглядом, перш ніж згадав, що мав на увазі цим жестом новенький, і так рішуче шарпнув його за руку, наче хотів перевірити, чи не відірветься вона.
— Сюди, — сказав він і, не чекаючи, поки Том збере свої речі, поплентався до маяка. Було трохи пополудні, і після багатогодинної хитавиці Тому знадобився деякий час, щоб знову відчути під ногами тверду землю. Він схопив речовий мішок і, похитуючись, пішов за доглядачем, тоді як Ральф і Блуї почали вивантажувати припаси.
— Будинок доглядача, — сказав Віттніш, коли вони підійшли до невисокої будівлі з дахом із рифленого заліза. Позаду стояли три великі резервуари для дощової води поряд з низкою господарських будівель для потреб будинку та маяка. — Можеш залишити свій речовий мішок у коридорі, — сказав чоловік, відчинивши вхідні двері. — Нам ще потрібно багато чого оглянути. — Віттніш різко повернувся й попрямував прямо до маякової вежі. Хоча він і був уже в літах, та рухався, наче хорт.
Однак, коли пізніше старий почав розповідати про маяк, його голос змінився, ніби доглядач маяка говорив про вірного собаку або про улюблений кущ троянд.
— Після всіх цих років він усе ще зберіг свою красу, — сказав Віттніш.
Білокам’яна вежа маяка на тлі синяво-сірого неба здавалася подовгастою крейдяною паличкою. Ця стотридцятифутова споруда стояла неподалік від скелі на найвищій точці острова, і Том був уражений не тільки тим, наскільки вищим був цей маяк за ті, де він працював раніше, а і його витонченою елегантністю.
За зеленими дверима маяка все здалося більш-менш таким, як він і очікував. Приміщення можна було перетнути кількома замашними кроками, звук яких по зеленій лискучій долівці відбивався рикошетом шалених куль від круглих побілених стін. Дві шафки та столик — усі меблі, що були тут, — мали вигнуті форми, щоб пасували до округлої будівлі, і тулилися біля стін, немов горбані. У самому центрі кімнати стояв товстий чавунний циліндр, що вів аж у камеру зі світловим механізмом. У ньому розміщувалися ваги для годинникового механізму, який колись обертав світлооптичний апарат.
Уздовж стіни піднімалися спіральні східці завширшки не більше двох футів, що вели до суцільнометалевих майданчиків наступних поверхів. Том ішов за старим до наступного, вужчого, рівня, де новий виток спіралі починався з протилежної стіни, знову й знову, поки вони не прибули на п’ятий рівень, під самою камерою зі світловим механізмом. То був адміністративний центр маяка. Тут, у кімнаті доглядача, стояв письмовий стіл з вахтовими журналами, розміщувалося обладнання для телеграфного зв’язку з використанням коду Морзе, лежав бінокль. Звичайно, у вежі маяка не передбачалося ставити ліжко чи якісь інші меблі, щоб черговий міг прилягти, але принаймні тут було дерев’яне крісло з прямою спинкою та підлокітниками, відполірованими грубими долонями багатьох поколінь доглядачів.
Том помітив, що барометр непогано було б трохи почистити, однак раптом його погляд зупинився на предметі, який лежав поряд із морськими мапами: клубок вовни зі спицями, на котрих був незакінчений шарф.
— Це — старого Докерті, — сказав Віттніш, кивнувши.
Том знав багато способів, якими доглядачі маяків намагалися скоротати час на чергуванні: різьба по кістках чи мушлях, виготовлення шахових фігурок. Досить поширеним було також в’язання.
Віттніш швидко показав Томові вахтовий журнал та записи метеорологічних спостережень, а потім повів його до світлового механізму на останньому рівні. Засклення світлової камери переривалося лише планками, які тримали шибки. Знадвору камеру огортала металева галерея, і небезпечна вигнута драбина над куполом вела до тонкого вузького містка під флюгером, що гойдався на вітрі.
— Яка краса! — сказав Том, розглядаючи величезні, набагато вищі за нього лінзи, розміщені на обертовому п’єдесталі: цей палац призм нагадував скляний вулик. Тут було заховано душу Януса, його світло, чистоту й тишу.
Ледь помітна посмішка промайнула по губах старого доглядача, коли він сказав:
— Я знаю цей маяк ще відтоді, як був хлопчиськом. Він справді надзвичайний.
Наступного ранку Ральф стояв на пристані.
— Час прощатися. Хочеш, наступного разу ми привеземо газети за ці три місяці, щоб ти знав останні новини?
— Це вже не новини, якщо їм кілька місяців. Краще заощаджу гроші та куплю хорошу книжку, — відповів Том.