Ральф пильно подивився на нього, пересвідчуючись, що все гаразд.
— Ну, що ж, бувай, синку! Тепер уже нічого не зміниш.
Том сумно чмихнув.
— Щодо цього ти маєш рацію, Ральфе.
— Ти й не помітиш, як ми повернемося. Три місяці минуть швидко, якщо, звісно, не будеш про це постійно думати.
— Добре доглядатимеш маяк, і з ним не виникне неприємностей, — сказав Віттніш. — Усе, що тобі потрібно, — терпіння й трохи здорового глузду.
— Докладу всіх зусиль, — сказав Том. Потім він повернувся до Блуї, який приготувався віддати швартови. — До зустрічі через три місяці, Блуї, так?
— Авжеж.
Човен рушив із задимленим ревом, збиваючи в піну воду позад себе і борючись із супротивним вітром. Судно відпливало щораз далі й далі, ніби чийсь палець поступово втискав його в сіру шпаклівку небокраю, поки човен не зник у ній повністю.
Потім стало спокійно. Ні, не тихо: хвилі все ще розбивалися об скелі, біля вух завивав вітер та сердито грюкали двері одного зі складських приміщень. Але вперше за багато років Том відчув спокій усередині себе.
Він вийшов на вершину скелі й зупинився. Дзеленькнув дзвіночок кози, закудкудакали сполохані кури. Раптом ці обмежені звуки набули нового значення — звуки живих істот. Том пройшов сто вісімдесят чотири сходинки до світлової камери та відчинив двері на галерею. Вітер, неначе хижак, накинувся на нього, впихаючи чоловіка знову й знов у двері, аж поки Том зібрався на силі, вийшов назовні та вчепився в залізні перила.
Уперше він оцінював тутешню панораму. Перебуваючи в сотнях футів над рівнем моря, чоловік був заворожений виглядом океану, що розбивався об скелі безпосередньо під маяковою вежею. Густа молочно-біла піна час від часу оголювала темно-синю підкладку, що хлюпотіла.
На іншому кінці острова височіла низка величезних валунів, яка відмежовувала бурхливі хвилі прибою, тому вода за ними залишалася спокійною, як у ванні. У Тома склалося враження, наче він повис у небі, не торкаючись землі. Дуже повільно обійшовши галереєю повне коло, молодий чоловік удивлявся в нереальний краєвид. Здавалося, його легені ніколи не зможуть вдихнути стільки повітря, очі довіку не побачать стільки простору й він ніколи не розчує повною мірою гуркіт, рев океану. На якусь мить цей рев також став безкраїм.
Том кліпнув та швидко потрусив головою. Його ледь не понесло, і, щоб прийти до тями, він переключив увагу на власне серцебиття, відчув долівку під ногами, свої черевики. Чоловік випростався на повний зріст. Поглянув на двері: завіса була не затягнута. Потрібно починати з цього. Чогось конкретного. Він має зайнятися чимось конкретним, бо інакше хтозна, куди його розум або душу може понести, немов повітряну кульку. Єдине, що тримало його ті чотири роки крові та безумства, було те, що він, задрімавши на десять хвилин у землянці, точно знав, де його рушниця; завжди перевіряв свій протигаз; пересвідчувався, що його люди зрозуміли команду. На війні людина не думає на кілька років чи місяців уперед, вона планує наступну годину, може, дві. Усе інше — здогади.
Том підвів бінокль і почав оглядати острів, шукаючи інші ознаки життя: йому потрібно було побачити кіз, овець, порахувати їх. Тобто сконцентруватися на конкретних завданнях. На латунних деталях, які треба відполірувати, на склі, що його потрібно чистити: спочатку зовнішнє скло світлової камери, а потім і самі призми. Змастити всі зубці, щоб шестерні рухалися плавно, долити ртуть, щоб запобігти тертю лінз. Чоловік хапався за кожну думку, як за щабель драбини, якою він підніматиметься до зрозумілого йому, повертатиметься до життя.
Тієї ночі, коли Том запалив світло маяка, він робив це так повільно й ретельно, як один із жерців, що, можливо, робили це тисячі років тому на першому маяку в місті Фарос. Він зійшов крихітними металевими східцями на внутрішню платформу довкола світлового механізму і через отвір вліз усередину апарату.
Заправивши мазутом паливний бак, Том запалив під ним вогонь таким чином, щоб випари досягли гартівної сітки газового ліхтаря. Потім підніс сірник до гартівної сітки, яка перетворила випари на біле яскраве світло. Спустившись на інший рівень, завів мотор. Світло почало повертатися з точним рівним спалахом щоп’ять секунд. Він узяв перо і написав у широкому вахтовому журналі в шкіряній палітурці: «Запалив о 17:09. Вітер пн./пн. сх. 15 вузлів, поривчастий, мінлива хмарність. Шість балів за шкалою Бофорта». Тоді додав свої ініціали «Т. Ш.». Його запис поновив історію, що її Віттніш, який продовжував записи Докерті, перервав кілька годин тому. Шерборн став ланкою безперервного ланцюга інших доглядачів, котрі підтримували роботу маяка.
Переконавшись, що все гаразд, він повернувся в будинок. Тіло чоловіка жадало сну, але він чудово усвідомлював: якщо не поїсти, то не зможеш працювати. У коморі поряд із кухнею на поличках стояли бляшанки з м’ясними консервами, горошком та грушами, тут же були й сардини, цукор та велика банка льодяників, що їх так сильно полюбляла покійна пані Докерті. На вечерю в першу ніч на маяку Том знайшов шматок пісного коржа, залишений Віттнішем, шматок чедеру та зморшкувате яблуко.
На кухонному столі миготіло полум’я гасової лампи. Вітер продовжував свою давню вендету проти вікон, яка супроводжувалася гуркотом хвиль. Том здригнувся, усвідомивши, що він був єдиним, хто все це чув: єдина людина в радіусі понад ста миль у будь-якому напрямку. Він подумав про чайок, що гніздилися на скелях, про рибу, що знайшла безпечний притулок у рифах, захищена крижаною водою. Кожній істоті вкрай потрібно місце укриття.
Том заніс лампу в спальню. На стіні з’явилася його тінь, плаский велетень, що знімав черевики й роздягався до кальсонів. Його волосся загрубіло від солі, а шкіра загрубіла від вітру. Відкинувши простирадла, чоловік заліз у ліжко та заснув як немовля, хоча його тіло продовжувало прислуховуватися до погойдування хвиль та гуркоту вітру. Усю ніч високо над ним на варті стояв маяк, наче мечем розрізаючи темряву.
Розділ 4
Щоранку вдосвіта, загасивши маяк і перш ніж займатися щоденними справами, Том вирушав досліджувати наступну частину своєї нової території. На північному краю острова височіла прямовисна гранітна скеля-монстр, що своїми впертими нерухомими щелепами стримувала натиск океану біля її підніжжя. Острів полого простягався аж до південного краю, де поступово занурювався у воду, утворюючи мілку лагуну. Біля маленького пляжу оберталося водяне колесо, яке переносило прісну воду із джерела до будинку. Хоч це і здавалося дивом, але через розколи в породі від материка вздовж океанського дна до острова і навіть далі доходила прісна вода і джерелом била на поверхні. Коли французький дослідник описав явище у XVIII столітті, це сприйняли за байку. Але прісну воду дійсно можна знайти в деяких частинах океану — неймовірний жарт, що зіграла з нами природа.
Із часом у Тома виробився певний розпорядок дня. Правила вимагали, щоб він щонеділі піднімав прапор, і це було першим, що робив Том того дня. Як передбачалося правилами, він піднімав його й тоді, коли повз острів проходив військовий корабель. Томові були відомі доглядачі, котрі тихо лаялися під час виконання цих зобов’язань, але його така впорядкованість заспокоювала. Виконувати щось, що не мало жодної практичної мети, було для нього насолодою, привілеєм цивілізованих людей.
Він заходився лагодити речі, котрі почали нищитися ще тоді, коли погіршився стан Тримбла Докерті. Найважливішим був саме маяк, у якому потрібно було зашпаклювати розкладки між шибками ліхтарні. Потім Том пошліфував здуту від вологої погоди дерев’яну шухляду письмового стола, пройшовшись по ній шліфувальною щіткою. Він відновив зеленою фарбою витерті місця на сходах: мине ще багато часу, поки сюди направлять бригаду, щоб пофарбувати весь маяк.
Ліхтарня відчувала його увагу: скло виблискувало, латунь сяяла і світловий механізм маяка обертався на ртутній чаші так гладко, як поморник, що ширяв у повітрі. Час від часу Том спускався до скель, щоб порибалити, або блукав піщаним пляжем лагуни. Він здружився з двома чорними ящірками, котрі мешкали в повітці, й іноді підгодовував їх. Провізію чоловік витрачав економно: катера не буде ще кілька місяців.