Робота доглядачів важка та клопітка. У них немає профспілки, на відміну від човнярів, ніхто не страйкує, щоб їм підвищили заробітну плату або покращили умови праці. Іноді доглядач може бути виснаженим або хворим, хвилюватися про те, що насувається шторм, чи засмучуватися, бо град вибив усю городину. Але як би серйозно він цим не переймався, Том знав, хто він і чому його туди послали. Він просто повинен підтримувати вогонь у маяку. І все.
Розрум’янене вусате обличчя, що нагадувало Санта Клауса, засяяло широкою усмішкою.
— Ну, Томе Шерборне, як виживаєш?
Не чекаючи відповіді, Ральф кинув йому товстий мокрий канат, щоб той обмотав навколо швартової тумби. Шкіпер помітив: після трьох місяців на самоті Том був у такій самій хорошій формі, як й інші доглядачі, котрих він бачив.
Том чекав на припаси для роботи маяка і майже не задумувався про свіжу провізію, яку йому доставлять. Також він забув і про пошту, через те здивувався, коли наприкінці дня Ральф передав йому кілька конвертів.
— Трохи не забув, — сказав шкіпер.
Лист від співробітника Маякової служби, що заднім числом підтверджував його призначення та нагадував про умови угоди. Лист від Департаменту зі справ ветеранів описував недавно встановлені пільги для військовослужбовців, які повернулися, серед них пенсії по інвалідності або грошовий кредит на власний бізнес. Ні те, ні інше не мало до нього стосунку, тому він відкрив наступний лист. Це було повідомлення з «Банку Співдружності», який підтверджував, що на його 500-фунтовий рахунок нараховані чотири відсотки прибутку. Конверт, підписаний рукою, він відклав наостанок. Том не здогадувався, хто міг би йому написати, і боявся, що це якийсь добродій повідомляє про його брата чи батька.
Нарешті він відкрив конверт. «Любий Томе! Пишу, щоб просто переконатися, що тебе не здуло вітром, не змило хвилями або чимось там ще і відсутність доріг не спричиняє тобі незручностей…» Не дочитавши, Том глянув на підпис: «З повагою, Ізабель Ґрейсмарк».
У листі дівчина сподівалася, що йому не надто самотньо там і що він повинен обов’язково зайти привітатися, коли повернеться з Януса, перш ніж вирушити у своїх справах. Вона прикрасила лист невеликим малюнком: доглядач, опершись на маяк, насвистує мелодію, а позаду нього з води випливає величезний кит із широко роззявленою пащею. Про всяк випадок підписала: «Постарайся, щоб до того часу тобою не поласував кит».
Безглуздість малюнка чи навіть більше — його невинність — примусила Тома усміхнутися. Від листа, що тримав у руці, він почувався легко й піднесено.
— Затримайся ще на мить, — попросив він Ральфа, який збирав речі, щоб повертатися назад.
Том кинувся до письмового столу за папером та ручкою. Коли сів за стіл, то зрозумів, що зовсім не знає, що написати. Просто хотів, щоб і вона посміхнулася листу.
Люба Ізабель!
На щастя, мене ще не здуло, не змило (ще далі) в море. Я бачив багато китів, але досі жоден із них не намагався мене з’їсти: я, напевно, не дуже апетитний.
Враховуючи всі обставини, тримаюсь досить добре і непогано справляюся з бездоріжжям. Маю надію, ти як слід годуєш місцеве птаство. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з тобою, перш ніж покину Партаґез і подамся хтозна-куди через три місяці.
Як же підписати його?
— Готово? — озвався Ральф.
— Майже, — відповів він і підписав «Том». Запечатавши й заадресувавши конверт, простягнув його шкіперу. — Зроби послугу, кинь у скриньку.
Побачивши адресу, Ральф підморгнув.
— Доставлю особисто. Усе одно буду йти повз той будинок.
Розділ 5
Через півроку Том знову насолоджувався гостинністю пані Мювет за несподіваної причини: посада доглядача маяка на Янусі стала постійною. Замість того щоб вставити собі клепку, Тримбл Докерті втратив ще кілька та кинувся з величезної гранітної кручі в Олбані. Очевидно, він був переконаний, що стрибає в човен, яким керувала його кохана дружина. Через це Тома викликали на материк, щоб обговорити все, заповнити деякі папери й надати йому відпустку, перш ніж він офіційно обійме цю посаду. На ту пору він так добре проявив себе, що у Фримантлі навіть не шукали когось іншого на це місце.
— Ніколи не варто недооцінювати важливість хорошої дружини, — сказав капітан Ґезлак, коли Том уже збирався виходити з кабінету. — Стара Мойра Докерті так довго прожила з Тримблом, що й сама могла б працювати доглядачем. Лише особливі жінки зможуть жити на маяку. Якщо знайдеш таку, дій швидко, щоб не впустити її. Та май на увазі, зайвий поспіх тут теж не доречний…
Повертаючись до пані Мювет, Том згадав про дрібнички Докерті, що залишилися на маяку: в’язання й цілу банку льодяників його дружини в буфеті. Людей немає, а їхній слід не зник. І він подумав про розпач чоловіка, якого згризла туга. Адже це не війна підштовхнула його до краю кручі.
Через два дні після повернення в Партаґез Том сидів як на голках у вітальні Ґрейсмарків, де батьки трусилися над своєю єдиною донькою, немов орли над пташеням. Намагаючись вигадати доречні теми для розмови, молодий чоловік застряг на погоді, особливо надмірному вітрі та кузенах Ґрейсмарків в інших частинах Західної Австралії. Відносно легко Том відводив розмову від своєї скромної особи.
Проводивши його до воріт, Ізабель запитала:
— Коли ти повертаєшся на Янус?
— Через два тижні.
— Тоді нам потрібно використати цей час по максимуму, — сказала вона, наче підсумовуючи довгу дискусію.
— Справді? — мовив Том, зрадівши і водночас здивувавшись. Він почувався так, ніби все вирішують за нього.
— Справді, — усміхнулася Ізабель, і в очах дівчини блиснуло таке світло, що Томові здалося, він міг побачити її душу: ту чистоту та відкритість, які його приваблювали. — Приходь завтра. Я зготую щось на пікнік. Ми можемо посидіти на березі затоки.
— Напевно, краще спершу спитати у твого батька? Чи матері? — Він скоса поглянув на неї. — Тобто не вважай мене неввічливим, але скільки ж тобі років?
— Я досить доросла, щоб піти на пікнік.
— А якщо перевести в цифри, це…
— Дев’ятнадцять. Майже. Тому з батьками я поговорю сама, — сказала вона і, помахавши йому рукою, попрямувала до будинку.
Том ішов до пані Mювет легким кроком. Він не розумів чому. Адже нічого не знає про цю дівчину, крім того, що вона багато усміхається і йому було добре з нею.
Наступного дня Том підходив до будинку Ґрейсмарків не стільки знервований, як здивований, що так скоро знову повертається сюди.
Відчинивши двері, пані Ґрейсмарк усміхнулася.
— Милий і пунктуальний, — зазначила вона, ніби зробивши помітку у своєму невидимому списку.
— Армійська звичка… — сказав Том.
Ізабель з’явилася з кошиком для пікніка, який вона передала йому.
— Ти відповідаєш за те, щоб донести все цілим, — промовила дівчина й повернулася поцілувати маму в щоку. — Па, мам, побачимося.
— Тримайся подалі від сонця. Ти ж не хочеш зіпсувати шкіру веснянками, — сказала пані Ґрейсмарк дочці. Потім суворо поглянула на Тома і продовжила: — Приємного відпочинку! Не засиджуйтеся допізна.
— Спасибі, пані Ґрейсмарк! Не будемо.
Ізабель показувала дорогу. Минувши кілька вуличок на околиці міста, вони вийшли до океану.
— Куди ми йдемо? — запитав Том.
— Сюрприз.
Вони брели ґрунтовою дорогою, що вела до мису, оточеного густими низькорослими деревами, не схожими на тих лісових гігантів за милю чи більше звідси. Однак ці міцні приземкуваті деревця справлялися і з сіллю, і з поривами вітру.