Через два дні після повернення в Партаґез Том сидів як на голках у вітальні Ґрейсмарків, де батьки трусилися над своєю єдиною донькою, немов орли над пташеням. Намагаючись вигадати доречні теми для розмови, молодий чоловік застряг на погоді, особливо надмірному вітрі та кузенах Ґрейсмарків в інших частинах Західної Австралії. Відносно легко Том відводив розмову від своєї скромної особи.
Проводивши його до воріт, Ізабель запитала:
— Коли ти повертаєшся на Янус?
— Через два тижні.
— Тоді нам потрібно використати цей час по максимуму, — сказала вона, наче підсумовуючи довгу дискусію.
— Справді? — мовив Том, зрадівши і водночас здивувавшись. Він почувався так, ніби все вирішують за нього.
— Справді, — усміхнулася Ізабель, і в очах дівчини блиснуло таке світло, що Томові здалося, він міг побачити її душу: ту чистоту та відкритість, які його приваблювали. — Приходь завтра. Я зготую щось на пікнік. Ми можемо посидіти на березі затоки.
— Напевно, краще спершу спитати у твого батька? Чи матері? — Він скоса поглянув на неї. — Тобто не вважай мене неввічливим, але скільки ж тобі років?
— Я досить доросла, щоб піти на пікнік.
— А якщо перевести в цифри, це…
— Дев’ятнадцять. Майже. Тому з батьками я поговорю сама, — сказала вона і, помахавши йому рукою, попрямувала до будинку.
Том ішов до пані Mювет легким кроком. Він не розумів чому. Адже нічого не знає про цю дівчину, крім того, що вона багато усміхається і йому було добре з нею.
Наступного дня Том підходив до будинку Ґрейсмарків не стільки знервований, як здивований, що так скоро знову повертається сюди.
Відчинивши двері, пані Ґрейсмарк усміхнулася.
— Милий і пунктуальний, — зазначила вона, ніби зробивши помітку у своєму невидимому списку.
— Армійська звичка… — сказав Том.
Ізабель з’явилася з кошиком для пікніка, який вона передала йому.
— Ти відповідаєш за те, щоб донести все цілим, — промовила дівчина й повернулася поцілувати маму в щоку. — Па, мам, побачимося.
— Тримайся подалі від сонця. Ти ж не хочеш зіпсувати шкіру веснянками, — сказала пані Ґрейсмарк дочці. Потім суворо поглянула на Тома і продовжила: — Приємного відпочинку! Не засиджуйтеся допізна.
— Спасибі, пані Ґрейсмарк! Не будемо.
Ізабель показувала дорогу. Минувши кілька вуличок на околиці міста, вони вийшли до океану.
— Куди ми йдемо? — запитав Том.
— Сюрприз.
Вони брели ґрунтовою дорогою, що вела до мису, оточеного густими низькорослими деревами, не схожими на тих лісових гігантів за милю чи більше звідси. Однак ці міцні приземкуваті деревця справлялися і з сіллю, і з поривами вітру.
— Ще добрий відтинок шляху. Ти ж не дуже втомлений? — запитала Ізабель.
Молодий чоловік розсміявся.
— Гадаю, що обійдуся без ціпка.
— Я просто подумала, що на Янусі ти стільки не ходиш, правда?
— Повір, щоденний багаторазовий біг вгору-вниз сходами маяка допомагає підтримувати форму. — Він і досі приглядався до цієї дівчини та її виняткової здатності захоплювати його зненацька своїми словами.
Дерев ставало щораз менше, а шум океану наростав.
— Думаю, Партаґез видається тобі смертельно нудним після Сиднея, — зважилася промовити Ізабель.
— Насправді я не провів тут стільки часу, щоб порівнювати.
— Знаю, але Сидней мені здається величезним, шумним і дивовижним. Велике місто.
— Порівняно з Лондоном це просто дрібна рибка.
Ізабель зашарілася.
— Я і не знала, що ти там був. Оце справжній мегаполіс! Може, і я колись його відвідаю.
— Я б тобі не радив. Лондон був досить непогожим щоразу, коли я приїжджав туди у відпустці. Сіро, похмуро й жахливо холодно. Як на мене, Партаґез кращий.
— Ми наближаємося до наймальовничішої частини шляху. Принаймні на мою думку. — За деревами з’явився перешийок, що виступав далеко в океан. То була довга відкрита смуга землі завширшки в кілька сотень ярдів, яку з усіх боків омивали хвилі океану. — Це серце мису Партаґез, — сказала Ізабель. — Моє улюблене місце знизу, ліворуч, між тих великих валунів.
Вони дійшли аж до центру перешийка.
— Постав кошик і йди за мною, — мовила дівчина і без попередження, знявши туфлі, побігла до чорних гранітних валунів, що розсипались по воді.