Том наздогнав її аж на самому краю. Валуни утворювали коло, всередині якого хлюпотіли та вирували хвилі. Ізабель лягла на землю, поклавши голову на самий край обриву.
— Слухай! — сказала вона. — Просто прислухайся до звуків води, тут наче в печері чи в соборі.
Щоб почути все, Том нахилився вперед.
— Раджу тобі прилягти, — сказала вона.
— Для того, щоб краще чути?
— Ні. Щоб тебе не змило. Тут морський гейзер. Якщо неочікувано прийде велика хвиля, ти опинишся знизу, між каменів, перш ніж усвідомиш це.
Том ліг поряд з нею і опустив голову над океаном, де луною відбивався рев та шум хвиль.
— Нагадує Янус.
— Який він? Різне розказують, але насправді ніхто, крім доглядача та чоловіків із човна, там не був. Іще якось лікар багато років тому, коли там на карантині стояло судно з хворими на тиф.
— Знаєш, це як… Немає більше такого місця на землі. У нього власний світ.
— Кажуть, там жорстко, погода не радує.
— Трохи є.
Ізабель сіла.
— Тобі там самотньо?
— Я занадто зайнятий, щоб бути самотнім. Завжди потрібно лагодити, перевіряти, зафіксовувати.
Вона схилила голову набік, наче сумніваючись, але вголос не заперечила.
— Тобі там подобається?
— Так.
Тепер Ізабель розсміялася.
— Ти зайвого не бовкнеш, так?
Том підвівся.
— Голодна? Уже десь під обід.
Він узяв Ізабелину руку й допоміг дівчині підвестися. Яка мініатюрна м’яка ручка, хоча долоня й укрита твердим піском! У його руці вона була такою тендітною.
Ізабель виклала бутерброди з ростбіфом, імбирне пиво, потім — фруктовий пиріг та соковиті яблука.
— Значить, ти пишеш усім доглядачам, які служать на Янусі? — запитав Том.
— Усім! Їх не так багато, — сказала Ізабель. — Ти перший новенький за чимало років.
Якусь мить Том вагався, наважуючись поставити наступне запитання.
— Чому ти мені написала?
Вона посміхнулася йому і, перш ніж відповісти, зробила ковток імбирного пива.
— Може, тому, що з тобою весело годувати чайок? Може, через те, що мені було нудно? А можливо, я ще ніколи раніше не відсилала листи на маяк? — Вона прибрала пасмо волосся з очей і подивилася вниз, на хвилі. — А що, не варто було?
— О, ні! Я не… Я маю на увазі… — Том витер серветкою руки. Вона знову захопила його зненацька. Це було для нього нове, незвичне відчуття.
Том та Ізабель сиділи на краю причалу в Партаґезі. Був кінець грудня 1920 року. Легкий вітерець награвав свої мелодії, поплескуючи хвильками по бортах човнів і поскрипуючи снастями на щоглах. На поверхні води відбивалися портові вогні, а небом розси´палися зорі.
— Але я хочу знати все, — промовила Ізабель, теліпаючи босими ногами над водою. — Як ти можеш сказати: «Більше нічого додати»? — Вона вже витягнула основну інформацію про освіту в приватній школі, про навчання в університеті Сиднея та диплом інженера, але дедалі більше роздратовувалася. — Я могла тобі багато всього розповісти: про мою бабусю і про те, як вона вчила мене грати на піаніно, а також все, що пам’ятаю про мого дідуся, хоча він помер, коли я була маленькою. Можу розказати тобі, як це — бути дочкою директора школи в місті, подібному до Партаґеза. Я можу розповісти про моїх братів, Г’ю та Алфі, і про те, як ми колись тинялися на невеликій шлюпці, ловили рибу на річці. — Вона подивилася на воду. — Я й досі сумую за тими часами. — Намотавши пасмо волосся на палець, замислилась, потім глибоко вдихнула. — Людина наче… нова галактика, що чекає, щоб її відкрили. І я хочу відкрити для себе тебе.
— Що ще ти хочеш знати?
— Скажімо, про твою сім’ю.
— У мене є брат.
— Можна якось дізнатися його ім’я чи ти забув?
— Його так просто не забудеш. Сесил.
— А що з твоїми батьками?
Том відвів погляд на ліхтар, закріплений зверху на щоглі.
— А що з ними?
Ізабель сіла та зазирнула в глиб його очей.
— Цікаво, що там у твоїй голові?
— Мама вже померла, а з батьком я стосунків не підтримую. — Шаль сповзла з плеча Ізабель, і він знову його накрив. — Ти не замерзла? Хочеш додому?
— Чому ти уникаєш розмови про це?
— Я розкажу, якщо ти дійсно того бажаєш. Просто я не хотів би цього. Іноді минуле варто залишати в минулому.
— Твоя сім’я ніколи не залишиться в минулому. Ти всюди носиш її із собою.
— Як це не прикро.
Ізабель випросталась.
— То не має значення. Ходімо! Мама і тато, мабуть, хвилюються, де ж це ми, — сказала дівчина, і вони тихо пішли до пристані.
У ту ніч, лежачи в ліжку, Том подумки повернувся в дитинство, про яке так хотіла дізнатися Ізабель. Він дійсно ніколи не говорив на цю тему із жодною людиною. Але, поринувши в спогади, знову відчув раптовий біль, наче провів язиком по зламаному зубу. Він ще раз побачив себе восьмирічним хлопчиком, що смикає батька за рукав і плаче: «Будь ласка! Будь ласка, нехай вона повернеться! Прошу тебе, тату! Я люблю її». І батько, забравши його руку, як щось неприємне, каже: «Не згадуй більше про неї в цьому будинку. Чуєш, сину?»