Вона знала, що Партаґез — невелике містечко. Там ніде сховатися. Десятки очей і вух повідомили б їй про найменші ознаки негожої поведінки.
Тома дивувало, наскільки йому хотілося бачити Ізабель. Якимось чином вона пробила його захисну броню. Чоловікові подобалися її розповіді про життя в Партаґезі та про історію містечка: про те, чому французи вибрали таку назву для цього місця між океанами. Виявляється, у французькій це слово має два значення: «той, що розділяє» та «той, що вміє ділитися з іншими». Ізабель розказувала про те, як упала з дерева і зламала руку, про день, коли разом з братами вони намалювали на козі пані Мювет червоні плямки та завітали до неї, щоб сказати, що в кози кір. Тихо, часто запинаючись, дівчина розповіла йому про смерть братів у битві на Соммі і те, як вона хотіла, щоб батьки знову почали посміхатися.
Том трохи переймався. Містечко Партаґез невелике. Вона була набагато молодшою за нього. Він, імовірно, ніколи знову не побачить її, повернувшись на маяк. Хтось, може, й скористався б із ситуації, але для Тома поняття честі не пустий звук. Саме воно допомогло йому залишитися собою і зберегти повагу до себе під час війни.
А Ізабель навряд чи змогла б висловити словами нове зворушливе відчуття, яке вона переживала щоразу, коли бачила цього чоловіка. Було в ньому щось таємниче: він усміхався, та, здавалося, водночас був десь далеко. Вона хотіла дістатися до самої його суті.
Якщо війна й навчила дівчину чогось, то це не приймати нічого як належне; відкладати на потім те, що мало значення, було небезпечно. Життя могло вирвати у вас із рук те, що ви цінували, і більше не повернути. Ізабель почала відчувати термінову необхідність скористатися можливістю, поки це не зробив хтось інший.
Увечері, перед тим як він мав повертатися на Янус, вони йшли вздовж пляжу. Хоча було лише 2 січня, здавалося, минуло багато років, відколи Том уперше висадився в Партаґезі півроку тому.
Ізабель поглянула на море, туди, де, мабуть, на краю світу сонце сповзало з неба в сірі води. Вона запитала:
— Томе, можу я попросити тебе про послугу?
— Так. Що саме?
— Я тут подумала, — сказала дівчина, не сповільнюючи темп, — міг би ти мене поцілувати?
Том вирішив, що через вітер він не розчув слова, і, оскільки вона не зупинилася, намагався розібратися, що ж дівчина могла йому сказати.
Він припустив, що то було «сумувати».
— Звичайно, я сумуватиму за тобою. Можливо, ми побачимося, коли мені дадуть наступну відпустку?
Вона дивно поглянула на нього, і він почав хвилюватися, що сказав щось не те. Навіть у присмерку її обличчя здавалося червоним.
— Я… я… Пробач, Ізабель. Я не дуже вмію говорити… в подібних ситуаціях.
— Яких ситуаціях? — запитала вона, вражена думкою, що, можливо, таких, як вона, у нього багато. Дівчина в кожному порту.
— Таких, як прощання. Я звик бути сам. І звик до твоєї компанії. Але перехід від одного до іншого змушує мене нервувати.
— Тоді я полегшу тобі життя. Я просто піду. Зараз. — Вона різко повернулася й попрямувала від нього.
— Ізабель! Ізабель, постривай! — Він, наздогнавши дівчину, схопив її за руку. — Я не хочу, щоб ти так просто пішла. І я виконаю твоє бажання, я сумуватиму за тобою. З тобою… з тобою так добре.
— Тоді візьми мене на Янус.
— Що? Ти хочеш роздивитися там?
— Ні. Жити там.
Чоловік розсміявся.
— Боже, дивні в тебе інколи жарти.
— Я серйозно.
— Це неможливо, — промовив Том, хоча щось в її погляді говорило йому про те, що таки можливо.
— Чому ні?
— Існують сотні причин. Перше, що спадає мені на думку, — єдина жінка, якій дозволять перебувати на Янусі, — це дружина доглядача.
Вона нічого не сказала, тому він трохи схилив голову, наче це допомагало йому зрозуміти.
— То одружись зі мною!
Він кліпнув.
— Ізі, я майже не знаю тебе! Крім того, ми ж навіть… Ми ж ніколи навіть не цілувались, врешті-решт.
— Нарешті! — сказала вона, ніби розв’язок був очевидним як Божий день.
Вона стала навшпиньки і прихилила його голову до себе. Перш ніж він зрозумів, що відбувається, Ізабель невміло, однак гаряче поцілувала його. Він відсторонився від неї.
— Це небезпечна гра, Ізабель. Не можна ні з того ні з сього цілувати хлопців, якщо це несерйозно.
— Але це серйозно.
Том подивився на неї. В очах Ізабель сяяв виклик, а її маленьке підборіддя трималося гордо. Варто лише переступити цю межу — і хтозна, до чого все приведе? От чорт! До біса гарну поведінку! Досить правильних учинків! Вродлива дівчина благала поцілувати її, сонце сіло, відпустка минула, а завтра в цей час він буде в якомусь Богом занехаяному місці посередині океану. Він взяв її обличчя у свої руки й, низько схилившись, промовив: «Це потрібно робити отак», — і повільно поцілував її, зупинивши час. Том не міг пригадати, щоб якийсь інший поцілунок примусив його так почуватися.