— Шукаєте Еллі Шерборн? — Голос належав жилавому лисуватому чоловікові, який з’явився біля дверей позаду нього.
Було дивно почути, як промовляють її ім’я. І «Еллі» — Том ніколи не думав про неї, як про «Еллі».
— Так, пані Шерборн. Коли вона повернеться?
Чоловік пирхнув.
— Вона не повернеться. А шкода, бо заборгувала мені місячну платню.
Дійсність виявилася не такою. Том не міг зіставити її з картиною з’єднання, котру він собі уявляв, про яку мріяв роками. Пульс молодого чоловіка пришвидшився.
— У вас є адреса для пересилання листів?
— Тільки не туди, де вона зараз. Померла три тижні тому. Я прийшов, щоб викинути останній мотлох.
З усіх можливих сцен, які уявляв Том, жодна так не закінчувалась. Він стояв немов скам’янілий.
— Розглядаєте варіанти, чи вже переїжджаєте? — незадоволено запитав чоловік.
Том завагався, взявся за гаманець і витягнув п’ять фунтів.
— Оплата за її ренту, — тихо мовив він і покрокував коридором, стримуючи сльози.
Ниточка надії, яку він оберігав так довго, обірвалася на віддаленій вулиці Сиднея в час, коли світ був на межі війни. Через місяць Шерборн пішов добровольцем, указавши найближчим родичем маму і давши адресу її пансіону. Вербувальники не чіплялися до дрібниць.
Тепер Том провів руками по щойно виточеній деталі з дерева й спробував уявити, що сьогодні він написав би мамі в листі, якщо б вона була жива, — як повідомив би їй про дитину.
Він узяв рулетку і нову дошку.
— Зеведей, — Ізабель поглянула на Тома із непроникним виразом обличчя, лише кутики її губ ледь-ледь смикалися.
— Що? — запитав він, припинивши розтирати її ноги.
— Зеведей, — повторила вона, засунувши ніс у книгу, щоб він не упіймав її погляд.
— Ти жартуєш. Що за ім’я?
На її обличчі промайнула образа.
— Це ім’я мого двоюрідного дідуся. Зеведей Занзибар Ґрейсмарк.
Том позирнув на неї, та вона продовжувала:
— Я обіцяла бабусі на її смертному ложі, якщо в мене коли-небудь буде син, я назву його на честь її брата. Я не можу не дотримати обіцянки.
— Я думав про щось більш нормальне.
— Ти називаєш мого двоюрідного дідуся ненормальним? — Ізабель, не в змозі й далі стримуватися, вибухнула сміхом. — Ага, піймався! Пошила тебе в дурні!
— Маленька пустунка! Ти пошкодуєш, що так вчинила!
— Ні, перестань! Зупинись!
— Жодного прощення, — сказав він, лоскочучи її живіт і шию.
— Я здаюсь!
— Тепер надто пізно!
Вони лежали на траві, що переходила в пляж Утрачених Надій. Давно минув обід, і м’яке світло пофарбувало пісок у жовтий колір.
Раптом чоловік завмер.
— Що трапилося? — запитала Ізабель, визираючи з-під довгого волосся, яке спадало на її обличчя.
Він відкинув пасма з очей дружини й мовчки дивився на неї. Вона притулила руку до його щоки.
— Томе?
— Деколи це збиває мене з пантелику. Три місяці тому були тільки ти і я, а тепер є інше життя, яке просто з’явилося нізвідки, наче…
— Наче дитина.
— Так, наче дитина, але навіть більше, Із. Коли я раніше сидів у світловій камері, до того як ти приїхала, я роздумував про життя. Тобто порівняно зі смертю… — він зупинився. — Я мелю дурниці. Краще замовкну.
Ізабель поклала руку під його підборіддя.
— Томе, ти майже ніколи нічого не розповідаєш. Розкажи мені.
— Я не можу передати це словами. Звідки походить життя?
— Яка різниця?
— Яка різниця? — перепитав він.
— Це таїнство, котре ми не зрозуміємо.
— Були моменти, коли я хотів знати відповідь. Я можу сказати навіть більше. Бачачи останній подих людини, я хотів запитати її: «Друже, куди ти пішов? Мить тому ти був тут, біля мене, а тепер якісь блискавично швидкі уламки металу продірявили тебе і ти вже десь в іншому місці. Як таке може бути?»
Ізабель обхопила коліна однією рукою, а іншою смикала траву навколо себе.
— Думаєш, люди, коли відходять, пам’ятають це життя? Думаєш, на небі мої бабуся й дідусь, скажімо, перебувають разом?
— Не знаю, — відповів Том.
Із раптовою наполегливістю Ізабель запитала:
— Коли ми обоє помремо, Томе, Бог не розділить нас, правда? Він дозволить нам бути одне з одним?
Том обійняв її.
— Глянь, що я наробив. Мені слід було тримати язик за зубами. Слухай, ми ж саме вибирали імена. І я саме намагався врятувати дитину від життя під іменем Зеведей з дурного Занзибару. А що там з жіночими іменами?
— Еліс, Амелія, Аннабель, Ейприл, Аріадна…