Ізабель сиділа на кухні за старим столом, у руках вона тримала дитину, загорнену в пухнасту жовту ковдру. Том повільно витер черевики об килимок, увійшов до кімнати й поклав на плече жінки свою мозолясту руку.
— Я накрив бідолаху. А як маленьке?
— Це дівчинка, — з усмішкою сказала Ізабель. — Я викупала її. Здається, здоровенька.
Дитина дивилася на Тома широко розплющеними очима, вбираючи його погляд.
— Як вона це все перенесла? — подумав він уголос.
— Ми попили трошки молочка, правда, солоденька? — воркувала Ізабель, звертаючись до дівчинки. — Ой, вона просто досконала, Томе, — сказала жінка й поцілувала дитину. — Господь знає, через що вона пройшла.
Том узяв пляшку бренді із соснового буфета, налив собі трохи й вихилив одним махом. Потім сів поруч із дружиною, спостерігаючи, як світліло її обличчя, коли вона розглядала скарб у своїх руках. Дитина стежила за кожним рухом очей жінки, неначе Ізабель могла зникнути, якщо відвести погляд.
— Малесеньке, — наспівувала Ізабель, — бідолашне малятко. — Дитина тулилася обличчям до її грудей. Том відчув сльози в голосі дружини, і в повітрі між ними повис невидимий спогад.
— Ти їй сподобалася, — сказав він. Потім, майже шепочучи, додав: — Я уявив, як би все було… — І швидко закінчив: — Тобто… Я не про те… Просто материнство у тебе в крові, от і все, що я хотів сказати. — Він погладив Ізабель по щоці.
Вона подивилася на чоловіка.
— Знаю, коханий. Я знаю, про що ти. Я відчуваю те саме.
Він обняв дружину й немовля. Ізабель, зачувши запах бренді в його подиху, стиха вимовила:
— Томе, слава Богу, що ми знайшли її вчасно.
Том поцілував жінку, а потім приклав губи до дитячого чола. Вони так і стояли якийсь час, поки дитина не почала викручуватися, намагаючись виштовхати кулачок з-під ковдри.
— Ну добре. — Том, піднявшись, випростався. — Піду і дам сигнал, повідомлю про човен; хай відправлять катер по тіло і по маленьку панянку.
— Тільки не зараз! — мовила Ізабель, торкаючись пальчиків малятка. — Тобто навіщо поспішати? Тому чоловікові вже краще не стане. А це малесеньке курчатко сьогодні вже досить довго нагойдалося в човні. Дай їй трохи часу. Хай хоч віддихається.
— Дістатися сюди забере кілька годин. З нею буде все гаразд. Ти вже заспокоїла малесеньку.
— Давай просто почекаємо. Урешті-решт, це нічого не змінить.
— Люба, я мушу записати все це у вахтовий журнал. Ти знаєш, що я повинен негайно все повідомляти, — сказав Том, в обов’язки якого входило відзначати кожну важливу подію на маяку чи поблизу нього, від погоди та суден, що проходять повз, до проблем із механізмом маяка.
— Зроби це вранці, гаразд?
— А раптом це шлюпка з корабля?
— Це човен, а не шлюпка, — відповіла Ізабель.
— У дитини, ймовірно, є мати, яка чекає її десь на суші, рве на собі волосся. Якби з тобою таке трапилося?
— Ти бачив кофтину. Мати, напевно, випала з човна й потонула.
— Люба, ми не маємо жодного уявлення про неї. Або про те, що то за чоловік.
— Це найбільш вірогідне пояснення, чи не так? Немовлята самі батьків не покидають.
— Ізі, все можливо. Ми просто цього не знаємо.
— Ти коли-небудь чув про немовля, яке відправилось у плавання без матері? — Жінка тісніше пригорнула до себе дитину.
— Ізі, справа серйозна. Чоловік помер.
— А дитина — жива. Томе, май співчуття в серці!
Щось у її тоні вразило його. Через це, замість того щоб просто суперечити дружині, він зупинився й замислився над її проханням. Може, їй потрібно провести ще трохи часу з дитиною. Можливо, він їй це завинив. Запала тиша, Ізабель повернулася до нього з мовчазним благанням.
— Якщо це справді крайній випадок… — Том визнав, що йому важко знайти слова, — я зможу відкласти сигнал до ранку. Але це буде перше, що я зроблю, коли згасне світло маяка.
Ізабель поцілувала чоловіка й стиснула його руку.
— Мені краще повернутися до світлової камери. Я саме замінював паровивідну трубку, — сказав він.
Коли Том ішов стежкою, то почув солодкі ноти голосу Ізабель, яка співала:
Хоча звуки пісні були мелодійними, Тому ставало дедалі важче здійматися сходами маяка й відганяти дивну тривогу через ту поступку, що він зробив.
Розділ 1