Зібравши пошту, він притиснув її до кухонної чорної гранітної стійки, де не було жодної брудної плями. — Поспіши і надінь те чорне плаття, у якому ти була на акції із заснування бібліотеки. У тебе такий вигляд, наче ти забагато їла сьогодні.
Я глянула на сіру сукню, у якій була в музеї, намагаючись помітити зрадницькі крихти печива. Може, з'їла я і забагато, але навряд чи набрала зайвої ваги цього пополудня. І знов Філіп довідався, що з'їла те, що не слід було. Він був як добре одягнений бладхаунд[12], і коли я їла щось інше, ніж моркву, весь час шпиняв мене за це, навіть коли я ретельно перевіряла мої блузи, відшукувала сліди цукрової пудри, перш ніж іти додому.
— Добре, — відповіла я, проходячи у спальню, щоб одягнути чорну сукню. Протест був би марним зусиллям. Легше було їсти те, що він казав, одягати те, що він хотів, діяти так, як йому здавалось, я мала би. У цьому він був схожий на мою матір, але коли б вони змагалися між собою, ніколи б не переміг. У Філіпа було чимало способів досягти бажаного, мама ж могла вбити своїми канапками ба навіть просто добротою.
Я вдягла призначену мені сукню, а також черевики на високих підборах, які стискали пальці. У шлунку крутило й боліло, однак у ванній не було протикислотних пігулок. Перебравши купу сумочок на нічному столику, знайшла нарешті кілька пігулок у гардеробі й кинула до рота, витерла руки об сукню й повернулася до вітальні.
— Уже готова до виходу, — оголосила я, вішаючи светр у гардероб для верхнього одягу.
Філіп, що саме нетерпляче переключав канали, вимкнув телевізор і глянув на мене. — Що це в тебе на сукні?
Я глянула вниз, побачила крейдяні відбитки пальців. — Знаєш, якраз досліджувала місце злочину.
Навіть не посміхнувся. Зітхнув і потер очі. — Просто почисть її, Мадлен. Ми вже запізнюємось.
— Не люблю пропускати розмови з Дімпі, — сказала я. Потім пішла до кухні, намочила рушник і промокала ним пил, поки той не зник. Кинувши вогкий рушник на стійку, голосно зітхнула — це було моїм єдиним проявом пасивного опору, демонстрації Філіпові, що я не хочу йти на цей обід. Не хотіла робити вигляд, що цікавлюся станом інвестицій і розвитку, не хотіла розмовляти з дружинами. Ненавиділа, що ми вічно були на околиці. Цього разу було гірше, ніж завжди, бо натомість я могла би бути з міс Пайн. Могла б малювати, а по тому з'їсти сандвіч зі стеком, якого, напевне, немає в моїй дієті, і який, з більшою певністю, міг бути смачним, і до біса Філіпів гострий нюх.
Натомість пішли у «Дванадцять», де подавали модні коктейлі, маленькі, вишукані порції на великих тарелях, і офіціанти, такі уважні, що, здавалося, маю прикрити протекційно рукою мій благенький обід, щоб його, бува, не змели, коли зупинюся перевести дух.
— Мадлен, приві-і-і-т! — заревіла Дімпі Стоктон до мене. Ми бачилися лише кілька днів тому у Жіночому клубі, не були близькими подругами, але, судячи з вистави, яку презентувала, ми опинилися разом після війни.
— Привіт, Дімбі, — сказала я після того, як вона зронила два холодних напарфумованих цілунки мені на щоки. Вигляд у неї був, як у жінки на ім'я Дімпі Стоктон, з неймовірно тугим ліфтингом обличчя й коктейльними перснями, що були більш загрозливими, ніж стиснуті кулаки.
— Гадала, що побачу вас на зборах ради історичного товариства сьогодні, — промовила вона, і в її голосі почулося дивне роздратування.
— Ой, по п'ятницях зазвичай читаю сиротам, — відповіла вона урочисто.
— Так добре? Ви завжди робите корисні справи у громаді. — Дімпі погладила мене по руці. Схилила голову до неї. Наскільки віддалена вона від дійсності? Життя — це не мюзикл «Енні»[13]. Не можна просто прийти до притулку й, не викликаючи підозри, зігнати дітей на читання історій. Але Дімпі пливе щаслива у потоці. — Ви пропустили страшну суперечку, — промовляє, відкидає голову назад і пригощає мене історією драматичного вибору теми до щорічного свята.
Я кивала всьому, про що розповідала Дімпі, спостерігаючи, як Філіп обходить довкола столу, радісно потискаючи руки. Посмішка Філіпа була засліплююча, вона нагадувала мені, яким чарівним він був, коли ми вперше зустрілися, як я цінила його увагу, вона надавала мені усвідомлення, що є в моїй душі щось гарне, зрештою, особливе.
13
«Енні» — славетний бродвейський мюзикл 1977 року, у центрі сюжету якого — дівчинка-сирота Енні, час дії — Велика депресія.