— Філіпе, я б теж була в захваті, коли б усе це мене цікавило. Однак не цікавить. Не мрію про вишукані ресторани, ні про одяг, ні про внутрішні декорації — усе це мені байдуже. — Я раптом замовкла, дихання пришвидшилося. Я не знала, що іще хотіла сказати про це, слова виривалися з мене, я була повна безнадійної, безглуздої люті, що передує безконтрольному плачу, який не міг сприяти вдумливій розмові.
— Тоді чому, — спитав Філіп з безсердечною відстороненістю, і очі його блищали, — ти й досі тут? Може, нам не треба більше хвилюватися? Просто розлучімося.
Глава друга
Марджі, 1919
Моя бабуся, Маргарет (Марджі) Пірс була видатною мрійницею, щойно навчившись писати, вона почала занотовувати історії, що розповідала самій собі. Іноді то були пригодницькі історії, але частіше — любовні оповідання. Йшлося в них про втечу, романтику, про майбутнє, яке, ймовірно, в неї буде. Про життя, яке вона хотіла прожити.
Так само, як я думала, що моє життя почнеться з весілля, бабуся уявляла початком свого життя дебют. До того моменту вона уявляла своє життя закритим бутоном дикої троянди, що чемно чекала ритуалу цвітіння, який би приніс їй усе, що вона вимріяла: романтичне кохання й красу, пригоди й мистецтво.
Звичайно, так не сталося. Коли б ми з бабусею подумали над цим, то зрозуміли би, що перший бал і весілля — поняття, протилежні свободі: вони замурували б нас у родинні й громадські клітки, з яких ми так прагнули вирватися. Але на той час здійснення наших мрій здавалося шансом бути вродливими, одного разу, і як могли ми знехтувати цим?
Перший бал Марджі відбувся вітряного, морозного грудневого дня у Вашингтоні, округ Колумбія. Було так зимно, що хмари втекли, лишивши ясне небо і зорі, що блищали на ньому в темряві. Тиждень тому вона приїхала додому на перші свої канікули з коледжу, де довгими місяцями занять уявляла, як нарешті зійде сходами готелю, зробить великий реверанс, й усе зміниться, почнеться.
Останнім часом від хвилювання в Марджі зник апетит, і кісточки ключиці чарівно стирчали, обличчя з високими вилицями було рум'яним. Намагалася шити, читати, аби швидше минув час, але не могла всидіти спокійно. Натомість знов і знов підбігала до вікон, дивилась на людей, що йшли тротуаром, опустивши голови, захищаючись від вітру. Погода змушувала поспішати, знайти прихисток, і, здавалося, усе прискорювалося, машини мчали, трамвай дзвенів, проїжджаючи поспіхом. Але коли вона відходила від вікна й дивилася на годинник, час ледве рухався.
Коли, нарешті, настала п'ята година, вона швидко побігла нагору, скинула денну сукню й одягла свій власний корсет і нижню спідницю, перш ніж увійшла її покоївка Неллі.
Сукня обгорнула її шелестом єдвабу й ароматом квітів. Неллі вклала до неї пелюстки троянд, поки вона висіла, і кілька з них випурхнули на підлогу, щойно руки Марджі слизнули у рукава. Сукня була зшита з білосніжного єдвабу й мала V-подібний широкий виріз. Незважаючи на пору року, рукава були короткі, тому вона одягла на руки довгі рукавички, у яких напевно спітніють руки. Але найголовнішою прикрасою сукні були троянди, що закривали ліф і спускалися до подолу, між ними ховалися нерозкриті бутони з зеленими листочками. Марджі здавалося, що сад прийшов у її життя.
Інші дівчата — старшокласниці й студентки коледжів — мали поклонників і навіть кавалерів, хоча Марджі ніколи не думала про щось таке. По-перше, батьки би заборонили, а по-друге, хто дивитиметься на її товсті щиколотки й широкі плечі, коли є такі дівчата, як Елізабет Табб або Люсина Спенсер, ніжні, з дитячою посмішкою Мері Пікфорд[15] і виразними очима Глорії Свенсон[16]. Однак цього вечора, повільно спускаючись сходами, вслухаючись у шелест єдвабу довкола нижньої спідниці, відчуваючи незнайому вагу діадеми на голові, вона подумала, що сьогодні варта того, щоб на неї дивилися. Ось вона, подумала, та ніч, коли починається її життя.
У готелі учасники балу чекали в холі. Деякі сукні, міркувала Марджі, були приголомшливі, сучасні, навіть недбалі, тканина вільно спадала, безперервно рухаючись, і робила фігуру хлопчачою, квадратною. Кравець запропонував Марджі подібну. — Це найновіша мода, — сказала жінка, показуючи сукню з тонкого атласу з накладним мереживом, широку і спадаючу.
Мати Марджі переполошилася. — Під неї навіть корсет не можна одягти!
Корсет Марджі не обходив, вона любила вільно дихати, але заперечувала щодо якості самої сукні, та здавалася їй надто звичайною у порівнянні з тою, про яку вона мріяла. Сукня була красива й гарна для жінок, що мали шикарний вигляд у сукнях, які модельєр притримував для неї. Але у тих жінок не було ані широких плечей і великого бюсту, ані мускулястих литок, як у неї. Марджі знала, на що вона буде схожа в цій сукні.