Байрон ставить на землю свою ношу акуратним стосиком, щоб потім було зручно підняти.
— Ні, пані. Такого тут нема. Я знаю всіх, хто тут працює. Напевно, він працює деінде в місті. Або ж на якійсь іншій фабриці.
— Чи є тут ще одна деревообробна фабрика?
— Немає. Правда, лісопильні є, їх тут чимало.
Ліна дивиться на нього.
— По дорозі мені сказали, що він працює на деревообробній фабриці.
— Не знаю нікого з таким прізвищем, — відказує Байрон. — І пригадати не пригадаю Берча. А мене звати Банч.
Вона й далі дивиться на цього чоловіка тим самим поглядом, у якому не так турбота про майбутнє, як недовіра до теперішності. І зітхає. Це навіть не зітхання, а глибокий видих.
— Гаразд, — мовить Ліна. Обернувшись, окидає поглядом напиляні дошки й штабелі планок. — Мабуть, посиджу трішки. Дуже здорожилася, походивши по цій твердій бруківці. Здається, поки дісталася сюди з міста, ще дужче втомилася, ніж за всю дорогу з Алабами.
Вона рушає до низького штабеля рейок.
— Зачекайте, — каже Байрон. — Підбігає до неї й скидає мішковину з плеча. Жінка, вже зігнувши ноги в колінах, завмирає, й Байрон стелить цю мішковину на рейки. — Так буде зручніше.
— Дуже вам дякую. — Ліна сідає.
— Так буде зручніше, — повторює Байрон. Виймає з кишені срібний годинник, дивиться на нього й теж сідає на другий кінець штабеля. — Напевно, п’ять хвилин — якраз те, що треба.
— П’ять хвилин на відпочинок? — питає вона.
— П’ять хвилин, відколи ви прийшли. Я ж відтоді й відпочиваю. У суботу по обіді сам собі фіксую час.
— І щоразу, коли сядете на хвилинку, фіксуєте? Звідки вони знатимуть, що ви припинили роботу? Хвилина чи дві нічого не змінить.
— За просиджування мені не заплатять, — відповідає Байрон. — Отже, ви приїхали з Алабами.
Ліна оповідає йому, сидячи на мішковині. Важкотіла, з незворушним, погідливим обличчям, яке він так само спокійно спостерігає, Ліна розповідає йому більше, ніж намірилася була спершу, як розказувала вже багатьом незнайомим людям, серед яких чотири тижні мандрувала з мирною неквапливістю зміни пір року. І Байрон, своєю чергою, складає портрет молодої жінки, обдуреної, покинутої, яка навіть не усвідомлює, що її покинули, яка й досі не Берч.
— Та ні ж бо, я його не знаю, — озивається він. — Зрештою, тут тепер нема нікого, крім мене. Інші люди, мабуть, он там дивляться на пожежу. — Він показує на жовтий стовп диму, що в безвітрі високо стоїть над деревами.
— Ми її бачили з підводи, коли під’їжджали до міста, — каже Ліна. — Справді велика пожежа.
— Бо й будинок великий. Здавна там стояв. Ніхто там не живе, крім одної пані. Напевно, в місті дехто скаже, що це Божа кара на неї. Це янкі, північанка. Її рідня переїхала сюди за часів Реконструкції, щоб баламутити негрів. За таке підбурювання й убили двох її родичів. Подейкують, що вона й досі водиться з нігерами. Відвідує їх, коли захворіють, як ото білих. Кухарки не має, бо ж це мала б негритянка прислуговувати. Кажуть, ота пані стверджує, що негри такі самі люди, як білі. Тому-то ніхто її не навідує. Крім одного. — Ліна спостерігає його, слухаючи. Тепер Байрон не дивиться на неї, відвів погляд убік. — А може, двох, як я чув. Сподіваюся, що вони вчасно там нагодилися й допомогли меблі винести. Може, й встигли.
— Хто встиг?
— Два приятелі. Обидва звуться Джо й живуть десь поблизу. Джо Крістмас і Джо Браун.
— Джо Крістмас? Дивне ім’я.
— Він сам дивний. — Байрон і далі ухиляється від її зацікавленого погляду. — Та й приятель його — також чудний. Браун. Теж тут працював. Що ж, звільнилися обидва. Невелика втрата, як на мене.
Жінка сидить на мішковині й спокійно, з цікавістю слухає. Ця пара, зодягнувшись по-святковому, могла б сидіти вихідного пополудня перед сільським будиночком, у плетених кріслах, на гладкій, немовби покритій патиною, землі.
— І його друга теж звати Джо?
— Так, пані. Джо Браун. Цілком можливо, що це його справжнє ймення. Бо ж коли подумаєш про когось із таким іменем, то зразу уявляєш такого собі базіку, що безперестанку сміється й гучно балакає. Отож, гадаю, це його справжнє ім’я та прізвище, хоча Джо Браун — якось воно надто вже просто й легко як на те, щоб бути справжнім. Та все ж мені здається, що таки справжнє. Бо якби йому платили за ляси-баляндраси, то він дуже скоро став би власником цієї фабрики. Однак людям він, як бачу, подобається. Принаймні з Крістмасом він ужився.