Можна сказати, що їй пробачили. Не обмовилися про злочин чи гріх, не присудили покути. Одначе місто не вірило, що дамочки забули колишні загадкові поїздки до Мемфіса, про мету яких усі мали однакову думку, хоча ніхто її не висловив, не вимовив уголос; бо ж відало воно, що порядні жінки не так легко забувають добре чи лихе, адже хочуть, щоб не щезав аромат і смак прощення на язику та піднебінні совісті. І місто було цілком певне, що дамочки знають усю правду, бо розуміло, що зло підманює тільки неподобних жінок, і ті мусять хоч на якусь часину попускати свою ненастанну підозріливість. Натомість жодна добропорядна жінка не дасть себе одурити, бо, раз уже вона сама собою добра, то не потребує завертати собі голову своїми чи там чиїмись чеснотами і добротою. Тим-то й має повно часу на те, щоб занюшити гріх. Словом, коли за яких чотири чи п’ять місяців пані Гайтавер знову вирушила в дорогу, а чоловік сказав, що на відвідини кревняків, місто дійшло думки, що цього разу навіть він не дурив себе. Хай там як, вона повернулась, а священик далі проповідував, провідував здорових та недужих і вів бесіди про церкву. Жінка ж занехала ходити на відправи, і невдовзі дами перестали гостювати в неї, ба й потикатися на її поріг. Навіть близькі сусіди не бачили її біля дому. За короткий час уже здавалося, ніби цієї жінки тут немає, ніби всі пристали на те, що її ніколи не було, що пастор взагалі не був жонатим. А він щонеділі виголошував їм ті ж казання, ось тільки вже не виправдовувався, що дружина поїхала до рідні. Мабуть, сам був рад, думало місто. Радий що вже не доводиться брехати.
Отож ніхто не зауважив, як вона сіла в потяг тої п’ятниці, а може, й суботи, саме цього дня. Побачили тільки недільну ранкову газету, в якій написано, що ця жінка у суботу ввечері чи то впала, чи то вискочила з вікна готелю в Мемфісі й розбилася на смерть. З нею в номері був мужчина. Його заарештували. Він був п’яний. Ці двоє зареєструвались як подружжя, під вигаданими іменами. Справжнє своє ім’я вона написала на клаптику паперу, порвала його й кинула в кошик на сміття — це виявили полісмени. У газетах надрукували всі дані: дружина преподобного Ґейла Гайтавера із Джефферсона, Міссісіпі. І в одній статейці достеменно описано, як о другій ночі з редакції подзвонили чоловікові, а той відповів, що йому нíчого сказати.
Прийшовши у неділю вранці на службу Божу, люди застали повне подвір’я репортерів із Мемфіса, що фотографували церкву й священиків дім. З’явився Гайтавер. Репортери спробували його затримати, але він, пробившись крізь юрбу, попрямував до церкви й зійшов на амвон. Старі жінки та кілька стариганів уже були там, нажахані й обурені — не так випадком у Мемфісі, як навалою журналістів. Та коли ввійшов Гайтавер і став за катедрою, парафіяни забули навіть про тих газетярів. Першими підвелися панí й рушили до виходу. За ними потяглися панове, і ось храм спорожнів. Залишився тільки пастор, що стояв на амвоні, трохи схилившись, спершись руками на розгорнуту Біблію і навіть не опустивши голови, та ще мемфіські репортери, що, зайшовши за ним до церкви, всілися рядком на задній лаві. Кажуть, Гайтавер не приглядався до пастви, що виходила, він дивився в нікуди.
Байронові описали, як священик нарешті обережно закрив Біблію, зійшов у порожню церкву, попрямував проходом, жодного разу, як і парафіяни, не глянувши на репортерів, і вийшов у двері. Там уже чекали фотографи, поставивши камери й накривши голови чорними плахтами. Гайтавер, мабуть, передбачив таке, бо зразу ж біля дверей храму затулив обличчя псалтирем. Але й репортери, видно, передбачили таке. Перехитрили його. Певно, не мав досвіду в таких справах, тому й легко було його перехитрувати, так пояснили Байронові. Один із фотокореспондентів поставив камеру збоку, і священик або взагалі її не зауважив, або зауважив запізно. Сховав обличчя від усього, що спереду, а наступного дня в газеті надрукували знімок, зроблений збоку: пастор на ходу затуляє обличчя псалтирем. За книгою — розтягнені, як в усмішці, уста. Але зуби зціплені, а обличчя — немов у сатани на старих ґравюрах. Наступного дня він привіз дружину додому й поховав. Усе місто прийшло на урочистість. То не похорон був. Гайтавер навіть не заніс жінчиного тіла до церкви. Відвіз одразу на цвинтар і налаштувався сам читати відхідну молитву, але підійшов інший священик і відібрав у нього Святе Письмо. Багато хто з молоді залишився й дивився на могилу, коли чоловік та інші порозходилися.