— А чому ви проводите суботні вечори за роботою на фабриці, у той час як інші розважаються в середмісті? — відказав питанням на питання Гайтавер.
— Не знаю, — відповів Байрон. — Мабуть, таке вже моє життя.
— Ото, мабуть, і моє життя таке, — сказав той.
«А я тепер знаю, чому воно таке, — спало на гадку Байронові. — Бо більше боїшся лиха, яке може статися, ніж того, якого вже зазнав. Вчепишся до звичної біди й не ризикнеш щось змінити. Еге ж. І запевнятимеш, що хотів би кудись дітися від живих людей. Але шкодять тобі мертві. Нікуди не дінешся від мертвих, що тихо лежать у домовинах і навіть не намагаються тебе затримати».
Вершники вже відгриміли й тихо увірвалися в присмерк, настала ніч. Та він і досі сидить край вікна в кабінеті, за плечима все ще темна кімната. Сяючи, блимає вуличний ліхтар на розі, злітають у серпневу пітьму обгризені тіні не турбованих вітром кленів. Здалеку тихо, хоч цілком виразно, долинають лункі хвилі злагоджених голосів із церкви. Водночас стриманий і багатий, смиренний і гордий, спів напливає гармонійним прибоєм і заповнює тиху літню темряву.
І ось він бачить, що вулицею хтось наближається. У будній вечір напевно можна було б розпізнати, хто це, з фігури, постави й ходи. Але недільного вечора, коли в залитий мороком кабінет все ще безгучно вривається відлуння ударів уявних копит, він незворушно споглядає, як дрібна постать пішоходця рухається з показною ненадійною спритністю, властивою тваринам, що балансують на задніх ногах. Спритністю, котрою тварина-людина так по-дурному пишається і котра вічно підводить — чи то через природні речі, як-от земне тяжіння й лід, чи то через чужі природі речі, що їх сама ж вигадала, як-от автомобілі або меблі в темноті, а то ще через рештки їдла на підлозі й на хіднику. Він спокійно розмірковує: мали рацію давні люди, зробивши коня атрибутом і символом войовників та королів. І помічає, що пішоходець минає вивіску, завертає у ворота й підходить до будинку. Трохи нахилившись, спостерігає, як той іде темною доріжкою до темних дверей. Чутно, що важко спіткнувся на долішній сходинці. «Байрон Банч, — каже собі хазяїн оселі. — Недільного вечора він у місті. Байрон Банч у місті в неділю».
Розділ 4
Вони сидять і дивляться один на одного через письмовий стіл. Тепер кабінет освітлює настільна лампа під зеленим абажуром. Гайтавер сидить за столом, у старовинному обертовому кріслі, Байрон — навпроти, на стільці. Їхні обличчя — в напівсутінку, поза потоком прямого світла. Крізь відчинене вікно долинає спів із далекої церкви. Байрон говорить рівно й монотонно.
— Дивна річ. Я гадав, що останнє з усіх місць, де може трапитися нагода наробити комусь лиха, — це фабрика у суботу надвечір. Та ще й коли цей будинок горить, так би мовити, просто в мене під носом. Поки обідав, я все зиркав на дим та й думав собі: «Що ж, сьогодні увечері я тут жодної душі не побачу. Цього вечора ніхто не відриватиме мене від роботи». І ось глядь — вона нагодилася, і вже усміхатися ладна, вже губами ворухнула, щоб його ім’я вимовити, аж тут бачить, що я — не той. А я нічого ліпшого не придумав, як усе їй виляпати. — Він злегка скривився. Це не усмішка. На мить смикнулася вгору верхня губа, наморщилася шкіра, цей порух не йде далі, відразу ж припиняється. — Я навіть не гадав тоді, що найгіршого ще не знаю.
— Це справді дивна річ, якщо вже затримала Байрона Банча у неділю в Джефферсоні, — зауважує Гайтавер. — Отже, ця жінка його шукала. І ви допомогли знайти. Хіба ж не те ви зробили, що вона хотіла, заради чого прийшла сюди аж із Алабами?
— Еге ж, я їй сказав. Що тут говорити. Дивиться на мене, сидить, пузата, глядить на мене такими очима, що не збрешеш, хоч би й хотів. Ото ж і базікаю, а дим просто перед очима, ніби пересторога мені: тримай язика за зубами. Та тільки здорового глузду забракло, щоб здогадатися.