— Ага, — каже Гайтавер, — це той будинок, що вчора горів. Але я не бачу ніякого зв’язку між… Чий він? Я побачив дим, поспитав перехожого негра, але той не знав.
— Це старий дім Берденів, — відповідає Байрон. Кидає оком на співрозмовника. Вони дивляться один на одного. Гайтавер високий, колись був худий. Тепер ні. Його шкіра має барву лантуха з мукóю, тулуб нагадує неповний мішок, що під своєю вагою звисає з кістлявих плечей на коліна. Байрон веде далі: — Ви ще не чули. — Гайтавер дивиться на нього. Байрон задумливо мовить: — Мені доведеться за два дні сказати двом особам те, чого вони не захочуть слухати, те, чого їм взагалі не треба було б слухати.
— Що ж це таке, чого, по-вашому, я не захочу почути? Про що я ще не чув?
— Не про пожежу, — відповідає Байрон. — Вони вихопилися з вогню.
— Вони? Я гадав, що міс Берден живе одна.
Знову Байрон на якусь мить спиняє погляд на співрозмовнику. Гайтаверове обличчя серйозне, на ньому вираз зацікавленості.
— Браун і Крістмас, — проказує Байрон. — Обличчя Гайтавера досі не змінилося. — Ви й про це не чули. Вони там жили.
— Жили там? Наймали кімнати?
— Ні. Мешкали в старій негритянській халабуді за будинком. Крістмас полагодив її три роки тому. Відтоді й жив там, а люди голову собі сушили, де це він ночує. Потім заприятелював із Брауном і взяв його до себе.
— Он воно що, — каже Гайтавер. — Але я не розумію… Якщо їм було вигідно, а міс Берден не…
— Вони ладили удвох. Продавали віскі, а ця садиба правила їм за штаб. Не думаю, що міс Берден здогадувалася про цю торгівлю. Принаймні люди не знають, чи вона здогадувалася. Кажуть, Крістмас почав цю справу три роки тому й продавав тільки кільком завсідним покупцям, які навіть не знали один одного. Та коли взяв у пайку Брауна, той, мабуть, захотів більшого розмаху. Продавав чвертки з пазухи, в будь-якому провулку, першому-ліпшому стрічному. Торгував тим, що сам не допив. Напевно й спосіб, у який вони добували віскі на продаж, — це теж темна справа. Бо тижнів за два після того, як Браун звільнився з фабрики й знайшов собі нове заняття — їздити на їхній новій машині, він у суботу ввечері був напідпитку в середмісті й хвалився в перукарні, щó вони з Крістмасом виробляли вночі в Мемфісі чи на дорозі під Мемфісом. Торочив щось про їхнє авто, сховане в кущах, про Крістмаса з пістолетом, та ще про вантажівку й чотириста літрів, аж тут увійшов Крістмас, кинувся до нього й стягнув із крісла. Та й каже — тихо, не ласкаво, але й не злісно: «Ти б менше лигав отого джефферсонівського одеколону. Він б’є в голову. Дивись, щоб не гикнулося тобі». Тримає Брауна одною рукою, а другою ляпаси по писку відважує. І ніби не сильно бив, але люди зауважили, що у Брауна й під бакенбардами було видно червону шкіру, коли Крістмас руку відводив. «Вийди надвір і свіжим повітрям подихай, — каже він. — Людям працювати не даєш». — Байрон задумується й веде далі: — І на, маєш — прийшла ця жінка, сидить на рейках, дивиться на мене, я їй геть усе вибовкую, а вона очей з мене не зводить. І тоді питає: «А чи не має він такого білого шрамика біля рота?»
— Значить, її чоловік — Браун, — каже Гайтавер. Сидить нерухомо, споглядаючи на Байрона із спокійним здивуванням. Нема жодної войовничості, жодної ураженої моралі. Неначе він слухає про когось із нелюдського поріддя. — Її чоловік — бутлегер. Так-так. — І Байрон бачить на священиковому лиці щось приховане, таке, що ось-ось прокинеться, про що й сам Гайтавер ще не здогадується, немовби щось у підсвідомості намагається попередити або підготувати його. Однак Байрон вбачає в цьому лише відображення того, що сам він уже знає й має намір сказати.
— Отже, я й не зогледівся, як усе їй розповів. Ладен був відкусити собі язика навіть тоді, коли я гадав, що це вже вся історія. — Тепер він не дивиться на співрозмовника. Крізь вікно від далекої церкви долинають тихі, але виразні у вечірній тиші звуки органної музики й співу. «Цікаво, чи чує він це? — спадає на гадку Байронові. — Мабуть, він слухав ці звуки так довго й часто, що вже й не сприймає їх. Навіть не потребує слухати». — Сиділа вона там увесь вечір, поки я працював. Нарешті дим розвіявся, а я все думаю, що б ото їй сказати і що робити. Вона хотіла одразу ж туди податися і щоб я їй пояснив, як дістатися. Коли я сказав, що йти дві милі, вона підсміхнулася, ніби я дитина чи щось таке. «Я прийшла з Алабами, — відказує. — На дві милі більше чи менше — яка мені різниця?» А тоді я кажу їй… — Байрон змовкає. Задивився на підлогу під ногами. Підводить очі. — Я, напевно, збрехав. Та тільки так, що це й брехнею не назвеш. Я ж знав, що там люди зберуться подивитися на пожежу, а вона прийде й стане про нього розпитувати. А про решту й не здогадувався. Найгіршого не знав. Ото й сказав їй, що Браун заклопотаний своєю роботою і найкраще шукати його в середмісті після шостої вечора. Це правда. Бо ж він, напевно, називає це роботою — тягати ті холодні пляшечки на голих грудях. А якщо його немає на місці, то це означає, що він якраз на підході туди або ж у провулок на хвилинку відійшов. Отож я умовив її почекати. Вона сіла, а я заходився працювати. І сушу собі голову, що б його тут зробити. Коли подумаю, як мало я тоді знав і переймався дрібницями, то тепер, знаючи все, гадаю, що й перейматися не було чим. Весь день завертаю собі голову тим, як було б добре, коли б можна було повернутись у вчорашній день і мати не більше клопотів, ніж звичних.