Ось про що розказував Браун вчора увечері. Але ж це знали всі. Давно вже говорили, що хтось мав би попередити міс Берден. Одначе, гадаю, ніхто не хотів піти до неї й так вчинити, адже не знав, чим усе це закінчиться. Може, є тут місцеві люди, які взагалі її не бачили. Я, мабуть, теж не пішов би до цього старого будинку, та ніхто туди й не ходить. Хіба лише з возів, проїжджаючи мимо, бачать її на подвір’ї, в такому капелюшку, в такій сукенці, що й не кожна негритянка вдягне таке лахміття, бо побоїться виглядати опудалом. А може, ця Берден усе знала. Може, була не проти. Як ото північанка-янкі й таке інше, може, й не мала нічого проти. І хто його зна, чим воно могло закінчитися.
Отож я не смів покинути Ліну саму, поки не ляже спати. Спершу хотів піти до вас, того ж вечора. Та лишити її одну ніяк не наважився. Пожильці коридором ходять, а я не знаю, кому з них спаде на думку підійти до неї, завести розмову й усе викласти начистоту. Чую, вже й на ґанку про це торочать, а вона все дивиться на мене й, бачу, ладна знову спитати мене про цю пожежу. Тому-то не можу її покинути. Сидимо з нею у вітальні, Ліні вже очі злипаються, а я їй кажу: конче знайду цього чоловіка, ось тільки треба було б мені піти побалакати із знайомим священиком, щоб допоміг у цій справі. Вона ж сидить там, заплющивши очі, поки я це говорю, й навіть не здогадується, що я знаю: вони з цим парубком ще не одружені. Вважає, що обманула всіх. І питає мене, що за чоловік той, кому я хочу про неї розказати. Я відповідаю, вона сидить із заплющеними очима, аж я й кажу: «Та ви ж ані слова не чули з того, що я говорив». Вона трохи наче прокинулась, але й досі очей не відкриває, та питає: «А давати шлюб він ще може?» Я перепитую: «Що? Що може?» — «Чи й досі він має право вінчати?»
Гайтавер не ворушиться. Сидить випроставшись за столом, його руки спочивають на підлокітниках. На ньому немає піджака, сорочка без комірця. Обличчя кістляве й разом з тим обрезкле, немов два обличчя, накладені одне на друге, споглядають із блідого лисого черепа з пасмом сивого волосся, з-за двох непорушних вогників його окулярів. Частина його тіла, видима над столом, — безформна, майже потворна, розбухла від сидячого способу життя. Він заціпенів, на обличчі добре пізнати бажання відмовитись, ухилитися.
— Ой Байроне, Байроне, — озивається він. — Що це ви мені розказуєте?
Байрон замовкає. Безмовно, з виразом співчуття й жалю дивиться на пастора.
— Я знав, що ви ще не чули цього. Знав, що мені доведеться розказати вам.
Вони дивляться один на одного.
— Чого я ще не чув?
— Про Крістмаса. Про вчорашнє і про Крістмаса. Крістмас частково негр. Про нього, про Брауна. Про вчорашній день.
— Частково негр, — повторяє Гайтавер. — Голос звучить легко, буденно, як ото пушинка чортополохового цвіту спадає в тишу без звуку, без ваги. Пастор непорушний. Не рухається він ще кілька митей. Відтак здається, що на все його тіло напливає — немов воно рухоме, як і обличчя — бажання ухилитися, уникнути небезпеки, і Байрон бачить, що велике застигле обважніле обличчя заблищало від поту. Та голос легкий, спокійний. — То що там з Крістмасом, Брауном і з вчорашнім днем? — питає він.
Давно стихла музика в далекій церкві. У кімнаті чути тільки невпинне дзумчання комах і однотонний Байронів голос. За письмовим столом сидить випростаний Гайтавер. З покладеними на підлокітники долонями, з нижньою частиною тіла, схованою під столом, він нагадує східного ідола.
— То було вчора вранці. Один чоловік із сім’єю їхав возом до міста. Він перший побачив пожежу. Втім, ні. Він потрапив досередини другим, бо каже, що, виламавши двері, застав там якогось чоловіка. Щойно побачили будинок, селянин сказав жінці: «Щось дуже багато диму валить із кухні», а коли під’їхали ближче, жінка відповіла: «Та це ж будинок горить». Напевно, гадаю, він спинив воза, сім’я посиділа трохи, подивилася на дим, і чоловік за якийсь час погодився: «Либонь, так і є». Напевно, гадаю, жінка змусила його злізти з підводи, піти й подивитися, що там. «Вони й не знають, що горять, — так, мабуть, вона сказала. — Піди й скажи їм». Він зліз із підводи, піднявся на ґанок, постояв там трохи й погукав: «Агов, хто тут?!» Каже, що всередині будинку було чути вогонь. Виламавши плечем двері, увійшов і побачив того, хто перший зауважив пожежу. То був Браун. Але чоловік цього не знав. Зауважив, що там стоїть хтось напідпитку й має такий вигляд, ніби щойно звалився зі сходів. Селянин обізвався: «У вас дім горить, пане», — і допіру тепер помітив, що той п’янющий як чіп. А пияк весь час запевняв, що нагорі нікого нема, що там усе одно горить і нема чого рятувати та зносити звідси.