Однак той із села зміркував, що нагорі не може бути великого вогню, адже горіла задня частина, ближче до кухні. Та й надто вже п’яний був цей чоловік, не міг орієнтуватися. Отож селянин відразу запідозрив щось лихе, бо пияк вперто не пускав його нагору. Однак рушив туди, п’яний спробував був його затримати, та той відштовхнув упертюха й пішов сходами. Сказав, що п’яниця подався вслід і далі запевняв, що нагорі нічого нема. А потім, коли селянин спустився й згадав пияка, того вже й слід захолов. Та тільки, напевно, не відразу згадав про Брауна. Бо, зійшовши нагору, знову став кричати й відчиняти двері, а тоді відчинив ті, що треба, двері й побачив її.
Байрон замовкає. Тепер у кімнаті не чути нічого, крім комах. За відчиненим вікном невтомно пульсують і б’ються, навіваючи дрімоту, рої й міріади цих комах.
— Побачив її, — озивається Гайтавер. — Він знайшов міс Берден. — Пастор не рухається. Байрон не дивиться на нього. Здається, розглядає свої руки, поки розповідає.
— Вона лежала на підлозі. Голова майже зовсім відтята. У жінки почало сивіти волосся. Селянин розказав, як він стояв там, чув вогонь, а в кімнаті вже був дим, ніби найшов услід. І як було страшно взяти жінку й винести, бо голова могла відлетіти. А тоді він збіг униз сходами, вискочив із будинку, навіть не зауваживши, що п’яного нема, кинувся на вулицю та наказав жінці чимхутчіш метнутися до найближчого телефону й подзвонити шерифові. По тому кинувся за будинок, до бака й уже набрав був повне відро, як зміркував, що це дурного робота, адже зайнялася вся задня частина будинку. Отож знову забіг усередину, піднявся сходами нагору, в кімнату, зірвав із ліжка покривало, закутав у нього тіло, схопив за кінці й сам собі завдав на спину, як ото мішок борошна, виніс надвір та поклав під деревом. Каже, те, чого він найбільше боявся, таки сталося. Покривало сповзло, тіло лежить на боці, а голова повернута назад, ніби оглядається. Якби, каже, вона зуміла ось так за життя оглядатися, то не довелося б їй тепер лежати з перерізаною шиєю.
Байрон змовкає й дивиться, зиркає на чоловіка за столом. Гайтавер не ворухнувся. Обличчя за двома осяйними вогниками окулярів обливається потом — безгучно й безупинно.
— Прийшов шериф, приїхала пожежна команда. Але не змогла нічого зробити, бо не було води для брандспойта. Цей старий будинок горів увесь вечір, я бачив дим і Ліні показав, коли прийшла. Я ж не знав тоді. Міс Берден відвезли до міста, там у банку був папір, де написано, що з нею робити, коли помре. Там значилося, що на Півночі, звідки вона приїхала, тобто приїхали її родичі, є небіж. Цьому небожеві надіслали телеграму і за дві години дістали відповідь, що він заплатить тисячу доларів тому, хто впіймає вбивцю.
Крістмас і Браун кудись сховалися. Шериф дізнався, що хтось жив у цій халупі, і тут усі зразу стали розповідати про Крістмаса та Брауна, всі, що мовчали, аж поки один із двох пожильців чи й два разом убили цю даму. До вчорашнього вечора нікому не вдавалося знайти жодного з цих двох. Селянин не знав, що п’яниця, якого він застав у будинку, й був Браун. Люди гадали, що втекли обидва — і він, і Крістмас. А вчора ввечері з’явився Браун. Уже тверезий, вийшов о восьмій годині на площу, став репетувати, що це Крістмас убив, і почав вимагати цю тисячу доларів. Викликали полісменів, відвели його до шерифа й сказали, що винагороду він дістане тільки тоді, коли впіймає Крістмаса й доведе його провину. І тоді Браун сказав. Про те, що коли вони з Крістмасом познайомилися, той уже три роки жив із міс Берден як чоловік із жінкою. Спершу, коли Браун поселився в Крістмаса, той сказав приятелеві, що весь час ночує в цій халупі. І якось одної ночі Браун не міг заснути й почув, що Крістмас вибрався з постелі, постояв над Брауновим ліжком, ніби дослухаючись, а тоді рушив навшпиньки до дверей, тихо відчинив їх і вийшов. Браун теж підвівся, пішов назирці за приятелем. Побачив, що той підійшов до великого будинку й зайшов чорним ходом. Чи то відімкнено там було, чи то ключа мав. Тоді Браун повернувся до халупи й ліг. Але не міг, каже, заснути, бо на сміх його брало, коли думав, яким спритником вважає себе Крістмас. Так і лежав добру годину, поки прийшов приятель. Браун не міг втриматися від сміху та сказав: «Ну ти й розсучий син». Тут Крістмас просто-таки завмер у пітьмі, а Браун лежить, регоче. Та й підсміхається. Ти, мовляв, не такий уже й спритник. Та й підкепковує, про сиве волосся торочить. Мовляв, якщо хочеш, то я згоден з тобою чергуватися потижнево, — ось таке комірне платитиму.