А потім Браун сказав, що цієї ночі дійшов висновку: рано чи пізно Крістмас уб’є її або ще кого-небудь. Ото ж лежав, сміючись і гадаючи, що приятель просто собі повернеться в ліжко, аж той запалив сірника. Браун перестав сміятися, тільки лежав і дивився, як Крістмас засвічує ліхтар і ставить на коробку поряд Браунового ліжка. Браун уже не сміявся. Лежав, а Крістмас стояв біля ліжка, дивлячись на нього згори. «Що ж, ти знайшов собі непогане посміховище, — сказав Крістмас. — Ото вже нарегочешся в перукарні, коли розказуватимеш завтра ввечері». Не добравши зразу, що приятель оскаженів, Браун щось йому ляпнув, але не так, щоб розлютити, а той каже, спокійно так, як звик: «Недосипаєш. Замало спиш. Тобі, напевно, треба довше спати». Браун питає: «Скільки?» А той відказує: «Може бути, що віднині й на віки вічні». Аж тоді до Брауна дійшло, що Крістмас оскаженів і не можна з нього кепкувати, тому й питає: «Невже ж ми не друзі? Навіщо мені плескати язиком про чужі справи? Повіриш на слово?» Крістмас відповів: «Не знаю. Плювати. Але мені ти можеш повірити на слово. — І глянув на Брауна: — Повіриш мені?» І той підтакнув.
Браун описав, як він боявся, що котроїсь ночі Крістмас уб’є міс Берден, а шериф запитав, чому б не було доповісти про ці побоювання. Браун пояснив. Він, мовляв, вважав: якщо нічого не скаже, то зможе далі там жити, запобігти лихові й поліцію не турбувати. Шериф пирхнув і сказав, що Браун дуже гарно про все подбав і міс Берден, цілком певно, подякувала б йому, якби знала. Ось тоді, як гадаю, Браунові засвітало, що й на нього самого падає підозра. Бо завів мову, що це міс Берден купила Крістмасові авто, що сам Браун умовляв приятеля перестати торгувати спиртним, поки вони удвох не вскочили у халепу. Полісмени дивляться на нього, а він дедалі швидше говорить, дедалі більше. Про те, як прокинувся в суботу рано-вранці й побачив, що Крістмас встав на світанку й вийшов. Браун знав, куди саме, й близько сьомої години той повернувся. Став у халабуді й каже, дивлячись на Брауна: «Я зробив це». «Що саме зробив?» — питає Браун. «Піди в будинок і подивися», — відповів Крістмас.
Браун сказав, що дуже налякався тоді, хоч іще не знав усієї правди. Як пояснив, гадав тоді, що Крістмас щонайбільше відлупцював її. А той тимчасом знову вийшов. Браун встав, одягнувся, а коли розпалював вогонь, щоб приготувати сніданок, випадково виглянув за двері й побачив, що у великому будинку горить кухня.
— О котрій годині це було? — запитав шериф.
— Мабуть, десь о восьмій, — відповів Браун. — А коли ще вставати, якщо ти не багач? Бог мені свідок, я не з багатіїв.
— Про цю пожежу, — зауважив шериф, — повідомили допіру по одинадцятій. І цей дім горів ще о третій дня. То ви хочете сказати, що старий дерев’яний будинок, хай навіть і великий, горітиме аж шість годин?
Ото ж сидить Браун, зиркає навсібіч, а ті полісмени з усіх боків за ним стежать, колом оточили.
— Я ж вам правду кажу, — запевняє Браун. — Ви ж її хотіли почути. — Глянув і туди, і сюди, сіпнув головою та як залементує: — А звідки мені знати, котра година була?! Гадаєте, коли гаруєш, як той нігер, на лісопильні, то заробиш собі на годинник?!
— Та ти вже шість тижнів не працюєш — ні на лісопильні, ані деінде, — заперечив помічник шерифа. — А якщо хтось може собі дозволити весь день кататися на новій машині, то він цілком може дозволити собі під’їжджати скільки треба до суду й дізнаватися з дзиґарів, котра година.
— Не моє це авто, кажу ж вам! — гукає Браун. — Воно належить йому. Купила цю машину й віддала йому жінка, яку він убив.
— Це не має значення, — втрутився шериф. — Дайте йому договорити.
І Браун повів далі, та все гучніше, та все швидше. Хотів, мабуть, вигородити самого себе за балаканиною про Крістмаса, аж поки випаде нагода хапнути оту тисячу доларів. Диво дивне, дехто гадає, що заробляти й роздобувати гроші — це гра без жодних правил. Браун запевняв, що, побачивши вогонь, навіть не гадав, що господиня ще в будинку, до того ж мертва. Казав, йому й на думку не спало заглянути в дім. Про одне думав: як би його пожежу погасити.
— І це було близько восьмої ранку, — докинув шериф. — Принаймні ви так стверджуєте. А ось дружина Гемпа Воллера повідомила про пожежу не раніш як об одинадцятій. Довгенько ж ви мізкували, поки збагнули, що не зможете голіруч вогонь погасити. — А Браун сидить між ними (двері замкнуто, а до шибок люди обличчями поприпадали), очі йому бігають, губа відвисла.
— Гемп стверджує: коли він виламав двері, в будинку вже був якийсь чоловік, — веде далі шериф. — І цей чоловік не давав Гемпові зійти нагору сходами. — А Браун сидить поміж них та й очима блукає.