На той час, мабуть, він упав у відчай. Гадаю, побачив не тільки те, як щораз далі й далі від нього та тисяча зелених. Побачив також, як хтось уже бере її. Мабуть, здавалося йому, що ці гроші вже вважай у руці, а витратить їх хтось інший. Бо ж, закинули Браунові, ти, мовляв, тільки тепер сказав те, що досі притримував саме на цей випадок. Ніби знав: якщо дійде до ручки, то таке свідчення тебе порятує, дарма що тобі, білій людині, зізнатися в такому — це чи не гірша річ, ніж бути звинуваченим у вбивстві.
— Гаразд, — каже Браун. — Давайте далі. Звинувачуйте мене. Звинуватьте білого, який старається вам допомогти усім тим, що знає. Звинуватьте білого, а нігера лишіть на волі. Звинуватьте білого, а нігер хай утече.
— Нігер? — перепитав шериф. — Нігер?
І тут Браун відчув, що має їх усіх у жмені. Хай там у чому його запідозрять, усе буде дурниця порівняно з тим, що він про когось іншого наговорить.
— Ви ж такі розумники, — каже він. — Тут у місті всі мудрагелі. Три роки вас за носа водили. Три роки ви його іноземцем називали, а мені було досить трьох днів, щоб здогадатися: він такий самий іноземець, як ото я. Здогадався ще раніш, ніж він мені сам сказав.
Усі на нього видивляються. І між собою перезираються.
— Добирай слова, коли про білого говориш, — попередив його заступник шерифа. — Байдуже, вбивця він чи ні.
— Я говорю про Крістмаса, — відрізав Браун. — Убив білу жінку, проживши з нею три роки на очах усього міста. І щораз далі від вас утікає, поки ви тут звинувачуєте чоловіка, який може знайти вам убивцю й знає, що він накоїв. У ньому негритянська кров. Я це розпізнав, коли тільки його побачив. А ви не розпізнали, хоч усі такі мудрі — шерифи й інші. Якось він мені сам признався, сказав, що частково нігер. Мабуть, сп’яну виляпав, не знаю. Хай там як, а наступного ранку Крістмас підійшов до мене, — Браун тепер говорив швидко, виблискував очима й зубами то на одного, то на другого, — та й каже: «Вчора ввечері я зробив дурницю. Гляди не зроби такої самої». «Що за дурницю?» — питаю. А він мені: «Подумай хвилинку».
Пригадавши штуку, яку встругав одної ночі Крістмас, коли ми були разом у Мемфісі, я втямив, що пропаду ні за цапову душу, якщо перечитиму йому, і кажу: «Я тебе зрозумів. Навіть не гадаю лізти в чужі справи. Я ніколи цього не робив, поки себе пам’ятаю». Та й ви боялися б, якби опинилися віч-на-віч з ним у цій халабуді. Там кричи не кричи — ніхто не почує. І ви теж би остерігались, аж поки люди, яким хочете допомогти, на вас же звалюють убивство, якого ви не скоїли.
Браун сидить, знай очима бігає, усі в кімнаті на нього дивляться, а знадвору обличчя до шибок поприлипали.
— Нігер, — обзивається заступник шерифа. — Я завжди відчував, що з цим хлопцем не все гаразд.
— І тому ви до сьогоднішнього вечора не зізнавалися, що там діється? — звертається шериф до Брауна.
Той сидить між ними, вискалив зуби, а отой шрамик біля рота — білий, як кукурудзяні пластівці.
— Ви мені покажіть, — каже, — такого, що повівся б інакше. — Ось що я вас попрошу. Лишень покажіть такого, що стільки прожив би з Крістмасом, пізнав би його, як я, й вчинив би інакше.
— Гаразд, — відповів шериф, — здається, нарешті ви кажете правду. А тепер ідіть-но з Баком і гарненько виспіться. А про Крістмаса я сам подбаю.
— Тобто в буцегарню мене, якщо я правильно зрозумів, — кинув Браун. — Посадите за ґрати, а самі винагороду візьмете.
— Стуліть-но писок, — незлобиво відказав шериф. — Якщо ви заслужили на винагороду, то я подбаю, щоб вона вам дісталася. Баку, відведи його.
Заступник шерифа підійшов, торкнув Брауна за плече, і той підвівся. Коли вони вийшли надвір, їх оточили витріщаки, що досі заглядали у вікна.
— То що, впіймали його, Баку? Оце він і є?
— Ні, — відповів Бак. — Йдіть, хлопці, додому. Розходьтеся, пора спати.
Байронів голос завмирає. Одноманітний, рівний, невиразний сільський речитатив розчиняється в тиші. Гість дивиться на Гайтавера співчутливо й водночас занепокоєно. Спостерігає людину навпроти, що заплющила очі, а її обличчям спливає піт, як сльози.
— Це достоту так? — питає Гайтавер. — Доведено, що в ньому тече негритянська кров? Подумайте, Байроне, що буде, коли люди… якщо його впіймають… Нещасна людина. Нещасне людство.
— Так сказав Браун, — відповідає Байрон спокійно, вперто, упевнено. — Навіть брехуна можна так залякати, що він говоритиме правду. Так само, як і порядного чоловіка можна тортурами присилувати до брехні.
— Еге ж, — згоджується Гайтавер. Він сидить випроставшись, заплющивши очі. — Але його ще не впіймали. Вони ще не запопали його, Байроне.