Байрон не дивиться на співрозмовника.
— Ще ні. Принаймні я не чув про таке. Сьогодні вони взяли собак-шукачів. Але ще не впіймали. Це остання новина, що я чув.
— А Браун?
— Браун, — каже Байрон, — пішов з ними. Може, він і допомагав Крістмасові. Та я так не думаю. Гадаю, найбільше, на що здатен Браун, — це підпалити дім. А навіщо це скоїв, якщо й скоїв, він, либонь, і сам не знає. Хіба покладав надію на те, що коли все спалити, то здаватиметься, ніби нічого й не було, а тоді вони з Крістмасом і далі гасатимуть на новенькій машині. Думаю, він вважає, що Крістмас скоїв не так злочин, як помилку. — Його задумливе обличчя потупилося, на ньому знову промайнула сардонічна гримаса втоми. — Тепер Браун уже в безпеці. Тепер Ліна знайде його, коли тільки захоче, якщо на той час він не полюватиме з шерифом і псами. Він ані гадки не має втікати… Адже ж просто перед ним висить ота тисяча доларів. Здається мені, що він прагне упіймати Крістмаса дужче, ніж будь-хто. Ходить з ними. Забирають його із в’язниці, він іде з ними, а тоді всі повертаються до міста й замикають його в камері. І сміх і гріх. Десь так, як ото вбивця сам себе ловить, щоб за себе ж таки дістати нагороду. Він начебто нічого не має проти. Ось тільки жалкує, що марнує час. Сидить у буцегарні замість того, щоб іти слідом. Так. Завтра я їй скажу. Скажу, що він тимчасово ув’язнений. А ходить із парою собак-шукачів. Напевно, поведу її до міста подивитися на них — на всіх трьох, як вони тягнуть смик і гавкають.
— Ви їй ще не сказали.
— Ще ні. Йому теж. Бо ж нагорода нагородою, а він таки може втекти. А якщо спіймає приятеля й дістане гроші, то, може, й одружиться вчасно. Але Ліна поки що не знає. Не більш, ніж знала вчора, коли злазила з воза на площі. З великим животом злазила помалу з чужого воза, між чужих людей і сама собі примовляла, наче тихо дивуючись, хоча, як гадаю, вона не дивувалася, бо ж добиралася поволі, пішки й без пригод: «Подумати тільки. Йшла аж із Алабами і ось я вже нарешті в Джефферсоні. Справді».
Розділ 5
Минула північ. Хоча Крістмас пролежав у ліжку дві години, та ще не спав. Почув Брауна раніше, ніж побачив. Відчув, як той підійшов до халупи, ввалився у двері й став на порозі, спершись на одвірок. Браун важко дихав. Ухопившись за одвірки, заспівав сахариновим, гугнявим тенором. Навіть від цього тягучого, смоляного співу, здавалося, тхнуло спиртним.
— Заткнися, — озвався Крістмас. Не ворухнувся й не підвищив голосу, одначе Браун зразу замовк. Ще трохи постовбичив у дверях, тримаючись, щоб не впасти. Тоді відпустив двері, й Крістмас почув, як приятель зайшов досередини, а за мить об щось перечепився. Запала тиша, повна важкого хрипкого подиху. З жахливим гуркотом Браун гепнувся на підлогу, вдарившись об Крістмасове ліжко, й наповнив кімнату гучним дурнуватим сміхом.
Крістмас звівся з лежанки. Десь біля його ніг лежав, регочучи й навіть не пробуючи встати, невидимий Браун.
— Заткнися! — наказав Крістмас. Браун і далі реготав. Крістмас переступив через нього і простяг руку до дерев’яної скрині, яка правила їм за стіл. На ній лежали ліхтар і сірники. Але до скрині не дотягнувся й пригадав брязкіт ліхтаря, розбитого через падіння Брауна. Нагнувся до п’яного, що лежав поміж ногами, намацав комір, виволік з-під лежанки, звів голову й став бити долонею — різко, сильно, зі злістю, поки припинився сміх.
Браун обм’як. Крістмас тримав його за голову й лаявся — тихо, майже пошепки. Підтягнув приятеля до його ліжка й кинув навзнак. Браун знову зареготав. Крістмас затис йому ніс і рот лівою долонею, а правою знову заходився бити — сильними, нечастими, розміреними ударами, немовби вділяв їх із ліку. Браун припинив реготати. Він пручався. Харчав, булькотів і шарпався під твердою рукою. Крістмас тримав його, поки той вгомонився й завмер. Тільки тоді трохи послабився затиск.
— Тепер ти замовкнеш? — спитав Крістмас. — Замовкнеш?
Браун знову запручався.
— Забери свою чорну лапу, виродку негритоський…
Рука знову здавила. Знову Крістмас ударив його по лиці. Браун замовк і лежав тихо. Крістмас розслабив руку. За якусь мить п’яний заговорив лукавим негучним голосом:
— Ти ж нігер, хіба ні? Сам же мені сказав. Сам зізнався. А я білий. Я бі…
Рука знову здавила. Знову Браун засмикався, забулькотів під рукою, слинячи пальці. Коли облишив борюкатися, рука розслабилася. Він лежав тихо, важко сопучи.
— Тепер стулиш писок? — спитав Крістмас.
— Так, — відказав Браун, відсапуючись. — Дай мені дихати. Я мовчатиму. Не души.