Крістмас розслабив руку, але не забрав її. Браун задихав легше, вдихи й видихи стали спокійніші, вільніші та рівніші. Не забираючи руки, яку подих обдавав то теплом, то холодом, Крістмас стояв у пітьмі над простягненим тілом і спокійно думав: «Щось зі мною станеться. Щось я зроблю». Не знімаючи лівої руки з приятелевого лиця, правою міг дотягтися до своєї постелі, де під подушкою лежала бритва з тринадцятисантиметровим лезом. Однак не зробив цього. Мабуть, думка зайшла так далеко, в такі нетрі, що підказала: «Це не той, що треба». Хай там як, а Крістмас не взяв бритви. За якийсь час забрав руку з обличчя, але не відійшов. Досі стояв над ліжком, дихаючи так тихо й спокійно, що сам не чув себе. Браун, теж невидимий, сопів тепер тихше, і за хвилину-другу Крістмас сів на свою лежанку та намацав у штанах цигарку й сірники. Спалахнув вогник, освітив Брауна. Перш ніж прикурити, Крістмас підняв сірника й глянув на приятеля. Той лежав горілиць, розкинувшись, одна рука звисала до підлоги. Рот був роззявлений. Поки Крістмас дивився, Браун захропів.
Крістмас закурив і щиглем відкинув сірника до відчинених дверей, споглядаючи, як на льоту гасне полум’я. Прислухався, щоб почути легкий, звичний звук, із яким спалений сірник досягає підлоги. Начебто почув. Згодом йому здалося, що, сидячи на постелі, він сприймає безліч звуків, таких самих тихих: голоси, бурмотіння, шепіт — дерев, темряви, землі, людей, себе самого. Інші голоси викликали в пам’яті ймення, часи, місця, які він знав усе життя, хоч сам і не усвідомлював цього, які були його життям. Крістмас думав: «Може, це Бог, а я не знав». Бачив це, як надруковане речення, народжене й уже мертве: «Бог і мене любить», як вицвілі змиті літери на торішній афіші. «Бог і мене любить».
Він викурив цигарку, жодного разу не доторкнувшись до неї пальцями. Відкинув щиглем до дверей і недопалок. На відміну від сірника, той не погас на льоту. Крістмас спостерігав, як перевертається недокурок у повітрі за дверима. Ліг на постіль, закинув руки за голову, як лягає той, що не сподівається заснути, й подумав: «Уже від десятої години я в ліжку і не сплю. Не знаю, котра тепер година, але вже за північ, а я не можу заснути». «Це тому, що вона стала молитися за мене, — сказав він. Голос прозвучав несподівано гучно в темній кімнаті, заглушив хропіння п’яного Брауна. — Ось воно що. Вона почала молитися за мене».
Крістмас звівся з ліжка. Босі ноги рухалися безгучно. Стояв, окутаний пітьмою, в самій спідній білизні. На ліжку хропів Браун. Крістмас трохи постояв, повернувши голову на звук. Тоді рушив до дверей. У білизні, босоніж він вийшов із хижі. Надворі було трохи ясніше. Над головою повільно оберталися сузір’я. Тридцять літ він знав, що зірки є, але жодна з них не мала назви й нічого не говорила йому ні барвою, ні яскравістю, ні розташуванням. Попереду над щільною масою дерев мріли димар і гребінь даху. Самого будинку в темряві не було видно. Ані світла, ані звуку не долинало від цієї оселі, коли підійшов Крістмас і став під вікном спальні, думаючи: «А чи спить вона? Чи спить?» Двері тут ніколи не бували замкнені. Хоч у яку пору від смерку до світанку охоплювала Крістмаса хіть, він заходив у дім, ішов до її спальні, впевнено знаходячи в мóроку дорогу до ліжка. Іноді ця жінка не спала, чекала на нього й вимовляла його ім’я. Іноді він будив її твердою, грубою рукою й, бувало, так само грубо, брутально брав її, ще сонну.
Це вже два роки минуло, два роки в них позаду. Крістмас думав: «Мабуть, у цьому й полягає образа. Мабуть, я вважаю, що мене обманули, обдурили. Брехала вона про свій вік, про те, що стається з жінками певного віку». І сказав уголос, стоячи на самоті під темним вікном: «Не треба було їй молитися за мене. Нічого з нею не сталося б, якби не почала молитися за мене. Вона не винна, що постаріла й уже ні на що не годиться. Та все одно мала б втямити, що не можна було молитися за мене». Крістмас почав лаяти її. Стояв під темним вікном й обзивав її поволі, надумуючись, найпаскуднішими словами. Не дивився на вікно. У напівмόроці він неначе розглядав своє тіло, спостерігав, як воно поволі й хтиво обертається в шепоті нечистот стічної канави, немов потонулий мрець у застояному чорному ставку, повному чогось густішого, ніж вода. Крістмас торкнувся себе долонями і з притиском провів по животі, по грудях, під білизною. Вона трималася тільки на горішньому ґудзику. Колись давно у Крістмаса була білизна з усіма ґудзиками. Їх пришивала жінка. Були такі часи, та недовго. І минули. Він став крадькома забирати свій одяг із сімейного прання раніше, ніж ця жінка встигала добратися до нього й пришити відірвані ґудзики. Якось господиня випередила його, і тоді Крістмас узяв собі за звичку помічати й запам’ятовувати ті, що з’явилися на місці відірваних. Кишеньковим ножиком холоднокровно й нечуло, як хірург, відтинав ґудзики, що вона пришила.