Права долоня швидко й гладко, як колись лезо ножика, ковзнула вгору в розпірці. Ребром — легко й прудко завдала удару останньому ґудзикові. Темне повітря дихнуло на тіло, дихнуло гладко, коли одяг сповз по ногах. Прохолодний рот темряви, м’який прохолодний язик. Знову рухаючись, Крістмас відчував темне повітря, як воду, відчував росу під ногами, як ніколи досі. Пройшовши через поламану браму, спинився біля дороги. Серпневі бур’яни досягали стегон. На листках і стеблах заліг порох, осілий за місяць від возів. Попереду простягалася дорога, трохи світліша, ніж темні дерева й земля. З одного боку — місто. З другого боку дорога збігала на пагорб. Невдовзі над вершиною засвітало, позначилися обриси пагорба. Тоді стало чути авто. Крістмас не рухався. Стояв, узявшись у боки, голий, по стегна в запилених бур’янах, а тим часом наближалася машина, здолавши вершок пагорба, світячи фарами на нього. Бачив, як білішає його тіло, виступає з темряви, немов світлина у проявнику. Глянув просто в яскраві фари, коли повз нього промчала машина. З неї пролунало, відлетіло назад верещання жінки. «Білі байстрюки! — крикнув він. — Не перша з ваших сучок побачила таке диво…» Однак авто вже промайнуло. Нема кому слухати й чути. Промайнуло, увібрало пилюку й світло, втягло в себе завмерле верещання білої жінки. Стало холодно. Немовби ти прийшов сюди тільки для того, щоб стати свідком останньої дії, і ось звершилася ця дія, тепер ти знову вільний. Крістмас повернувся до будинку. Спинившись під темним вікном, пошукав, знайшов свою білизну й одягнувся. Тепер на ній взагалі не було ґудзиків, довелося підтримувати її по дорозі до халупи. Вже було чути хропіння. Якусь хвилину він постояв біля дверей, тихий, непорушний, слухаючи протяжні, хрипкі, нерівні схлипування, кожне з яких закінчувалося придушеним булькотінням. «Напевно, я розквасив йому носяру дужче, ніж здавалося, — подумав Крістмас. — Сучий виплодок». Увійшовши, він ступив до свого ліжка. Вже був ліг, але раптом спинився, завмер, не торкнувшись подушки. Мабуть, здалася нестерпною думка про те, що доведеться лежати тут аж до білого дня з п’яним, який хропе у пітьмі, а в проміжках слухати безліч голосів. Сівши, Крістмас тихо мацнув під ліжком, видобув туфлі, взувся, стягнув із постелі напівбавовняне покривало — єдину свою спальну знадобу, й вийшов надвір. Десь за триста метрів стояла конюшня — майже розвалена, коней тут не тримали вже тридцять років. Рушив до неї. Ішов доволі прудко. Тепер він розмірковував уголос: «Чому, до дідька лисого, мені кортить нюхати коней?» І пробурмотів сам собі під ніс: «Бо вони не жінки. Навіть кобила — це теж щось таке, як чоловік».
Він спав менш ніж дві години. Коли прокинувся, якраз розвиднялося. Закутавшись у покривало, лежачи на шпаруватому дощаному поді просілої понурої стайні, схожої на яскиню, де подразнювала горло тонка потерть по давно прибраному сіні й злегка тхнуло аміаком бездиханного занедбання, Крістмас бачив у віконечку без віконниць цитринове небо й високу бліду ранішню зорю літа вповні.
Почувався відпочилим, ніби проспав вісім годин поспіль. Нежданий сон, бо й годі було сподіватися заснути. Взувшись у незашнуровані туфлі, взявши під пахву складене покривало, Крістмас спустився сторчовою драбиною, намацуючи ногами невидимі струпішілі щаблі й хапаючись вільною рукою за кожен із них. Вийшов у сіро-жовтий світанок, у чисту прохолоду й глибоко вдихнув її.
Тепер хижка різко виділялася на тлі дедалі яскравішого сходу, як і купка дерев, у котрих ховався будинок — весь, крім димаря. Висока трава обважніла росою. Туфлі відразу ж промокли й холодили стопи, билинки мокрої трави, неначе гнучкі бурульки, шмагали оголені литки. Браун уже не хропів. Увійшовши, Крістмас задивився на нього у світлі з вікна на схід. Приятель дихав легко. «Прочумався, — подумав Крістмас. — Уже тверезий, і сам цього не знає. Недоробленець нещасний. — Глянув ще раз на Брауна. — Недоробленець нещасний. Лютуватиме, коли прокинеться й відчує, що знову тверезий. Напевно, ціла година знадобиться йому на те, щоб знову залити очі». Поклавши покривало, він одягнув діагоналеві штани, трохи вже бруднувату сорочку й почепив краватку-метелика. Закурив. Зав’язуючи метелика, дивився на своє тьмяне відображення в осколку дзеркала, прикріпленому цвяхами до стіни. Не зняв цупкого капелюха, що висів на гвіздку. Натомість узяв кепку з іншого гвіздка, а з-під ліжка дістав журнал — із тих, де на обкладинках або молоді жінки в спідній білизні, або чоловіки, що стріляють один в одного з пістолетів. З-під подушки він вийняв бритву, помазок, брусочок мила й поклав у кишеню.