— Це білий, — спокійно сказав він, не повернувши голови. — Чого ви хочете, білий чоловіче? Може, шукаєте когось?
Не погрожував. Але й не підлещувався.
— Заберися звідти, Джупе, — обізвався той, що рушив за жінками.
— Кого ви шукаєте, начальнику? — запитав негр.
— Джупе, — різкувато сказала одна з жінок, — іди ж бо.
Ще якусь мить дві голови, світла й темна, немов нависали в темряві, дихаючи одна на одну. І ось негрова голова відпливла, звідкись повіяло холодним вітерцем. Повільно обертаючись, стежачи, як зникають ці люди, зливаються з тьмяною дорогою, Крістмас зауважив у своїй руці бритву. Не розкриту. Не з переляку вийняв її. «Суки! — гучно проказав він. — Суче кодло!»
З темряви дув холодний вітер, навіть крізь підметки порох холодив ноги. «Що це зі мною, до дідька, коїться?» — майнула думка. Засунувши бритву в кишеню, він спинився й закурив. Щоб утримати цигарку в роті, довелося кілька разів облизнутися. У світлі сірника видно було, як тремтять руки. «Все це через той клопіт», — спало на гадку. «Через той триклятий клопіт», — мовив Крістмас уголос, рушивши. Глянув на небо, на зірки. «Мабуть, уже близько десятої години», — подумав він і майже відразу ж почув бій дзиґарів на будівлі суду, за дві милі звідси. Помалу, розмірено прозвучали десять ударів. Рахував їх, іще раз приставши на порожній, безлюдній дорозі. «Десята година, — подумав він. — І минулої ночі я чув, як вибило десяту. І одинадцяту. І дванадцяту. А ось першої не почув. Напевно, вітер подув в інший бік».
Одинадцять ударів він почув, сидячи, спершись на дерево, за поламаною брамою. За спиною стояв будинок, темний, схований за густим гайком. Снувалася гадка: «Либонь, і цієї ночі вона не спить». Тепер він узагалі не розмірковував, не ворухнулися думки, не зазвучали голоси. Просто сидів непорушно, аж поки за дві милі звідси дзиґарі вибили дванадцяту. Тоді звівся й рушив до будинку. Йшов неквапно. І навіть тоді не подумав: «Щось станеться. Щось зі мною станеться».
Розділ 6
Пам’ять уже вірить, перш ніж знаття спом’яне. Пригадує, тямить, знає вона коридор у великому, довгому, гостродахому, холодно-лункому будинку, змурованому з темно-червоної цегли, згодом очорненої багатьма димарями, не лише її власним. Той дім стояв на визбутому трави майданчику, засипаному шлаком, оточеному задимленими фабричними корпусами, обмеженому триметровою дротяною огорожею, як ото обгороджують в’язничну територію чи зоопарк, а там зрідка, не з правила, напливами озиваються, цвірінькають гороб’ячими голосами діти-сироти в однакових блакитних бавовняних одностроях, не пам’ятаючи нічого, тямлячи одне: понурі стіни, понурі вікна, з яких, через те, що по сусідству комини, спливає чорними сльозами сажа.
У тихому порожньому коридорі під час тихої години перед обідом він був наче тінь — спокійний і поважний, малий навіть як на свої п’ять літ, серйозний і тихий, наче тінь. Якби тут був хтось інший, то не спостеріг би, куди подівся хлопчик, у котрих дверях зник, у котрій кімнаті. Але на цю годину тут, у коридорі, нікого не було. Він знав, що нікого нема. Робив це вже майже рік, з того дня, коли випадково наткнувся на зубну пасту дієтсестри.
Опинившись у кімнаті, босий хлопчик безшумно підійшов до умивальника й знайшов тюбик. Дивлячись, як рожевий прохолодний і гладкий черв’ячок повільно, звиваючись, виповзає на пергаментної барви палець, почув кроки в коридорі, а тоді голоси за дверима. Мабуть, розпізнав голос дієтсестри. Хай там як, а хлопчик не чекав, пройдуть вони повз двері чи ні. З тюбиком у руці, ступаючи босоніж, нечутно, як тінь, він перейшов кімнату й прослизнув за ширму, яка затуляла куток. Присів там навпочіпки серед вишуканих туфельок та розвішеного м’якого жіночого одягу. І почув, як дієтсестра та її супутник увійшли до кімнати.