Досі дієтсестра була нічим для хлопчика, хіба що незмінним додатком до їди, харчів, їдальні, до церемонії споживання за дерев’яними столами. Час від часу потрапляла на очі й не викликала ніяких гострих відчуттів, крім як спогаду про щось приємне; та й сама вона була приємна для ока — молода, пухкенька, гладенька, біло-рожева, наводила на гадку про їдальню, викликала в роті смак чогось солодкого та липкого, теж рожевого й потаємного. Цього дня, коли хлопчик уперше ввійшов до цієї кімнати й знайшов зубну пасту, він ще не знав, що це за річ — ота паста; немовби передбачав, що дієтсестра матиме щось таке, а він знайде це. Голос її супутника він теж розпізнав. Молодий медик із окружної лікарні, асистент парафіяльного лікаря, знаний у цьому притулку й ще не ворог.
Тут, за ширмою, хлопчик був у безпеці. Коли вони вийдуть, покладе пасту на місце й утече звідси. Отож сидів навпочіпки у сховку й слухав, не дослухаючись, збуджений жіночий шепіт: «Ні! Ні! Не тут. Не тепер. Нас заскочать. Хтось увійде… Ні, Чарлі! Прошу тебе!» Слова чоловіка годі було розібрати. Теж притишений голос. Звучав безжально, як досі звучали голоси всіх інших чоловіків. Хлопчик був ще замалий для того, щоб покинути світ жінок — на короткий час, а відтак знову повернутися й залишитися в цьому світі аж до смертної години. Він почув інші знайомі звуки: човгання ніг, оберт ключа в замку. «Ні, Чарлі! Чарлі, прошу тебе! Прошу тебе, Чарлі!» — шепнула жінка. Почув ще інші звуки, яких не знав: шурхіт, шепіт. Хлопчик не слухав, просто чекав, байдуже розмірковуючи, що в таку пору дивна річ — лягати спати. І знову з-за тонкої ширми долинув уже тихший жіночий шепіт: «Я боюся! Скоріше! Скоріш!»
Він сидів навпочіпки серед м’якого вбрання та взуття, що пахли жінкою. Відчував — тільки на дотик — тепер уже сплющений, а колись округлий тюбик. Не зором, а тільки смаком сприймав прохолодного невидимого черв’ячка, коли той звивався на пальці й сам собою прослизав, гострий і солодкий, у рот. Зазвичай хлопчик видушував пасти на один ковток, клав тюбик на місце й виходив із кімнати. Навіть у свої п’ять років знав, що не можна забагато вживати цього добра. Мабуть, то було попередження від тваринного інстинкту: якщо з’їсти понад міру, це зашкодить. Може, здоровий глузд йому підказував: якщо вичавити забагато, вона помітить. А тут уперше взяв більше. Досі, поки ховався й вичікував, проковтнув набагато більше, ніж можна було. Навпомацки відчував спорожнілий тюбик. Хлопчика кинуло в піт. Виявилося, що він уже добру хвилину пітніє, увесь цей час тільки те й робить, що пітніє. Тепер він уже нічого не чув. Мабуть, і пострілу за ширмою не почув би. Неначебто занурився в себе самого, спостерігав за тим, як сам стікає потом, як розтає в роті ще один хробачок пасти, котрого не хоче прийняти шлунок. І справді, годі було проковтнути. Нерухомий, зосереджений хлопчик, здавалось, схилився над самим собою, як хімік над приладом у лабораторії, й чекав. Довго чекати не довелося. Проковтнута паста зненацька збурилася всередині й рвонулася назовні, де прохолодне повітря. Була вже не солодка. У густо пропахлій рожевою жінкою темряві, за ширмою він сидів навпочіпки, пускаючи рожеві бульки, прислухаючись до своїх нутрощів і дожидаючись, зачудований і приречений, того, що мало ось-ось статися. І таки сталося. Цілковито, безвольно піддавшись, він сказав сам собі: «Усе. Кінець».
Коли ширма відлетіла вбік, хлопчик не звів очей. Не пручався, коли руки вишарпнули його з блювотиння. Зависнув на цих руках, зневолений, з відвислою щелепою, вдивляючись скляними, безтямними очима в уже не гладеньке й не рожево-біле обличчя, тепер обрамлене розпатланим волоссям, а колись воно гладкими стрічками нагадувало солодощі. «Ти, малий негіднику! — люто шипів пронизливий голос. — Ти, недоробленцю! Шпигуєш за мною?! Ти, вилупку чорнозадий!»
Дієтсестрі було двадцять сім років — досить зріла, щоб час від часу ризикнути на любовну інтрижку, але все ж таки досі незріла, бо збуджували її не так любощі, як небезпека впійматися на гарячому. Крім того, була доволі тупа, бо вважала, що п’ятирічне дитя не тільки зробить правильні висновки з того, що почуло, але й захоче розголосити почуте, як захотів би дорослий. І наступні два дні хоч куди вона дивилася — всюди бачила цього хлопчика, що видивлявся на неї з глибокою допитливістю тварини. Отож і приписала йому ще одну рису дорослої людини. Дієтсестра вважала, що хлопчик не тільки вирішив усе розпатякати, але й навмисно зволікає з цим, щоб завдати більшої муки. Не спало їй на думку, що це він вважав себе упійманим на гріху і мордувався у передчутті кари, яку все відкладали, що набивався їй навіч для того, аби покінчити з цією історією, дістати належного прочухана, досягти рівноваги й списати все це з рахунку.