Нарешті вона відлетіла від удару кулаком, і сам Джо відлетів назад, бо хлопці накинулися на нього, з’юрмившись, хапаючи й мацаючи, а він відбивався, і в горлі йому клекотіло з люті та відчаю. Тепер він відчув дух самця, вони теж відчули, а десь внизу верещала, силкуючись вибратися, Вона. Тупцювали, вихитувалися, гамселили все, що дотикалося руки чи решти тіла, аж поки звалилися на купу із Джо насподі. Та він усе одно боровся, борсався плачучи. А Її взагалі не було. Вони просто билися, немовби вітром їх обвіяло — гострим і чистим. І ось тримали його, розпластаного й безпомічного.
— Ну, то як, припиниш? Маємо тебе. Кажи, що не будеш більше.
— Ні, — відповів він, звиваючись, силкуючись вивільнитися.
— Облиш, Джо! Не подужаєш нас усіх. Та тут же ніхто й не хоче з тобою битися.
— Ні, — відказав він, сопучи й вириваючись. Жоден із них не міг побачити й розрізнити, хто є хто. Геть забули про дівчину, про причину бійки, якщо взагалі знали цю причину. В оцих чотирьох усе вийшло автоматично, відрухово: інстинктивна спонука самця битися за чи через самицю, з якою він недавно злучився або ж ось-ось злучиться. Але ніхто з них не розумів, навіщо б’ється Джо. А він не міг їм сказати. Притисли його до землі й перемовлялися тихими, здушеними голосами.
— Хто там ззаду, заберіться звідси. А тоді ми його нараз відпустимо.
— Хто його тримає? Кого я тримаю?
— Гей, відпусти. Зачекай-но… ось він. Я і… — І знову вся купа здибилася, напружилася. Хлопці знову притисли його. — Тримаємо його. А ви відпустіть і вийдіть. Дайте нам місце.
Двоє звелися й відступили за двері. Тоді двоє інших, неначе зірвані вибухом із землі, з темного тартака, кинулися навтікача. Джо навмання ударив, як тільки його відпустили, та влучив у порожнечу. Лежачи горілиць, дивився, як утікають у присмерк оці четверо, сповільнюють біг і озираються. Він підвівся й вийшов надвір. Стояв біля дверей, обтріпувався — теж відрухово, а ті, тихо згуртувавшись неподалік, стежили за ним. Він на них не дивився. Пішов геть, його комбінезон зливався з присмерком. Пізня година. Вечірня заграва була густа й важка, як квітка жасмину. Джо ні разу не озирнувся. Ішов, розчинявся в пітьмі, як привид. Четверо, збившись докупи, мовчки стежили за ним, їхні обличчя в сутінку виглядали блідими й малими. Зненацька один із них гучно озвався: «Ге-е-й!» Джо не оглянувся. Інший голос прозвучав тихо, виразно: «Зустрінемося завтра в церкві, Джо». Той не відповів. Ішов далі. Раз у раз упівсвідома обтрушував комбінезон.
Коли забовванів будинок, уже згасла вечірня зоря. На пасовищі за стодолою протікав струмок. Вербовий гайок, невидимий у темряві, шумів і пахнув. Джо наблизився, й мелодійний гомін молодих жаб враз урвався, неначе безліч струн водночас перетяли ножицями. Він опустився на коліна. Стемніло так, що не було видно обрисів його голови. Сполоснувши обличчя, набрякле садно під оком, подався через пасовище до освітленого кухонного вікна. Cлідкувало за ним, вичікувально й погрозливо, як око.
Перед огорожею садиби він спинився й глянув на світло у вікні. Трохи постояв, спершись на огорожу. У траві бадьоро сюрчали цвіркуни. На тлі сірої від роси землі й темної смуги дерев плавали й згасали блудні непевні світляки. На дереві біля будинку співав пересмішник. Далі, в лісі за струмком, свистіли дві дрімлюги. А ще далі, ніби за останнім обрієм літа, завивав пес. Хлопець перебрався через огорожу й помітив, що у дверях стайні, де на нього чекали дві недоєні корови, хтось непорушно сидить.
Він не здивувався, впізнавши Мак-Ічерна, немовби цей випадок був цілком передбачуваний, виправданий і неминучий. Мабуть, подумалося тоді, що він сам і цей чоловік завжди можуть покладатися один на одного; це тільки жінка непередбачувана. Либонь, не бачив нічого неподобного в тому, що його, хоч і втримався від гріха, якого Мак-Ічерн вважає найтяжчим із усіх можливих, все одно покарають достоту так само, як і тоді, коли б згрішив. Мак-Ічерн не встав. І далі сидів, безпристрасний, наче скеля; його сорочка плямою біліла проти чорного зіву дверей.
— Я подоїв і заклав паші, — проказав він. Неквапно звівся. Хлопець знав, що в руках уже напоготові пасок. Здіймався й падав неспішно, на рахунок, з глухуватими розміреними вилясками. Хлопчикове тіло було немов із дерева чи каменю, немов стовп чи башта, у якій свідома частина його єства розмірковувала, як пустельник, споглядально й відсторонено, в екстазі саморозпинання.
Наближаючись до кухні, вони йшли пліч-о-пліч. Коли на них упав сніп світла, чоловік пристав, повернувся й нахилився, приглядаючись.
— Ти бився, — сказав він. — За що?