Маячок спочатку хотів схитрувати і сказати, що забув свій ліхтарик, але обманювати він не любив. А тому щиро повідав усю правду…
— …тож ліхтарик буде тільки, як виростеш… – поспівчувало дівча.
— Саме так, – підтвердив Маячок.
— Шкода, – зітхнула Ксеня. – Був би в тебе ліхтарик, ти допоміг би мені знайти стежку додому, а так… Я тут збирала квіточки на віночок і не помітила, як сонечко скотилося за гірку… А я ж боюся темряви… – схлипувала дівчинка.
— То ти заблукала…– здогадався Маячок.
— Угу. А де ти? Я можу тебе побачити? – раптом поцікавилася Ксеня.
Та таке несподіване питання дуже насторожило світлячка… Чого це Людина хоче його бачити? Можливо, задумала викрасти нещасного? Та куди там! Заспокоювався Маячок. Сама ж заблукала…
— Я сиджу в квітці, у дзвіночку. Вилетіти до тебе не можу, бо перестанеш мене чути. Я ж комашка, та ще й дитинча… У мене дуже тихенький голосочок, а дзвіночок його підсилює, відлунюючи, розумієш? – пояснив Маячок.
— Угу, розумію.
— Ти знаєш, ми, світлячки, допомагаємо знайти домівки польовим звіряткам та комашкам, що заблукали… Я ніколи не чув, щоб Наші допомагали Людям, але можу вдома спитати. Якщо ти тут почекаєш, я миттю злітаю і дізнаюся. Згода? – зрадів такій ідеї Маячок.
— А хіба в мене є вибір? – зітхнула мала.
Маячок помчав додому. Розповівши бабусі про свою зустріч, він неабияк наполохав стареньку.
— Чим ти тільки думав! Ти ж міг загинути! – сварила Мерехтлива онука. – Навіть не мрій про це!
— Бабусю, я ж пообіцяв… Ви ж учили допомагати всім!
— Усім. Та ж не Людям! – прикрикнула старенька.
— Та ж вона іще дитина, – виправдовувався Маячок.
— Дитина? Та ця дитина більша за нас усіх, разом узятих!
— Але я ж пообіцяв…
— Треба думати головою, перед тим, як щось обіцяти!
— Тоді я полечу сказати, що ми її не порятуємо, – геть засмутився малючок.
— Я тобі полечу! – посварила Мерехтлива. – Сядь і почекай!
Бабуся вийшла… Повернулася вона, тримаючи в руках дивний інструмент, чимось схожий на трембіту, тільки маленький. Такий інструмент світлячки виготовляли зі стебел кульбабки. Він обов’язково був у кожній родині. Таку трембітку застосовували виключно в надзвичайних ситуаціях. Коли бабуся затрембітала, то за коротку мить до їх оселі злетілися цілі ватаги світляків. Якби хтось проходив у той момент через поле, то подумав би, що над землею “зависла” зоря. Так яскраво сяяли світлячки, згуртувавшись у коло.
Дідусь Світлик схвильовано розпитав, що сталося. Мерехтлива коротко розповіла про пригоду Маячка, сердито зиркаючи на малого.
— Не треба з Людьми діло мати!
— Це небезпечно!
Викрикували з усіх сторін світлячки-старожили.
Тато Вогник суворо косився на Маячка:
— Хіба мати тобі не казала?!
— Казала… – пискнув боязко малий.
— Розлітаємося у справах! – звернувся Вогник до присутніх.
— Тату! – вигукнув Маячок. – Але ж я пообіцяв… – додав тихо.
Світлячий сенат ще певний час потеревенив... І врешті-решт шальки терезів схилилися на бік маленького Маячка.
Прибувши на місце, комашки сяючим серпанком обліпили віночок Ксені. І дівчинка, з цим урочистим і величним німбом на голові вирушила додому.
Маячок був неймовірно щасливим від того, що допоміг Людині, і, головне, нічого страшного при цьому не сталося. Думка про те, що дівчинка безпечно повернулася у рідний дім, гріла його маленьке серденько. І десь йому здавалося, що він просто зсередини сам по собі сяє, навіть без омріяного ліхтарика.
На цьому можна було б і завершити цю дивовижну пригоду у житті маленької комашки. Та історія ця мала продовження…
Коли стало на ранок благословлятися, світлячки, як завжди, розлетілися по домівках. Та піднесений настрій Маячка вдома скляк, адже його було суворо покарано за непослух. Світлячкові заборонили вилітати в поле. Страшнішого покарання для малого мрійника годі було й уявити. Він мусив сидіти у дитячій і осмислювати свій нерозумний вчинок. З ним ніхто не спілкувався, і тільки бабуся Мерехтлива мала право приносити йому їжу.
Маячок засумував… Та все одно ніяк не міг збагнути, за що його покарано. Невже за добро? Чому не можна дружити з Людьми? Нічого ж лихого не сталося… Він, звичайно, будь-якої миті міг перепросити рідних. Сказати, що все зрозумів, що Люди справді небезпечні і що надалі він уникатиме зустрічі з ними… Але, як вже згадувалося, обдурювати малючок не вмів. І нічого поганого в Людях насправді не бачив. Згодом йому дозволили літати по домівці, щоб бувало не захворів від нудьги. Та на поле – зась!
Не знати, чи довго ще б сидів у неволі Маячок, відбуваючи покарання, та одного вечора він випадково надибав на чемпіонський ліхтарик татка. Ото щастя привалило! Біля ліхтарика стояло ще й світлячкове мастило – велика спокуса для маленької комашки. Довго мучило малого сумління. Кілька разів повертався до себе в кімнату, але чемпіонський ліхтарик безсовісно заманював назад. Зрештою, Маячок не втримався.
— Тільки разочок пролечу навколо домівки і швиденько повернуся додому. Ніхто і не помітить, – переконував себе.
Маленький світлячок акуратно змастив ліхтарик, і той засяяв, мов стожари. Швиденько оперезався і відлетів, аби хтось його не застукав. Дуже важко летілося Маячкові, адже цей ліхтарик був завеликий для дитинчати. Облетівши рідну оселю, йому захотілося попрямувати ще трішечки далі. І, о диво, він помітив дівчинку Ксеню, свою нову знайому. Маячок щиро зрадів зустрічі, а потім чомусь настрашився.
— Невже знову заблукала?
Дівчинка, помітивши світлячка, замилувалася сяючою комашкою.
Згодом світлячок зрозумів, що Ксеня навіть не здогадується, що це саме він, Маячок. Тоді хутко краєм оксамитового ока відшукав найбільший дзвіночок і залетів у квітку. Привіт, Ксеню. Це я, Маячок! – гукнув малюк. І тепер, коли його голосок покотився луною, дівча його почуло.
— Ти вже сяєш? – зраділа дівчинка своєму рятівникові.