— Ну, можна сказати і так… – промимрив, не бажаючи вдаватися в подробиці Маячок. Соромно ж.
— Ой, який же ти гарненький! Я неодмінно тебе маю показати своїй мамі!
І дівчинка, довго не роздумуючи, витрусила нещасного світлячка із квітки просто собі у жменьку та й помчала додому. А вже в рідних пенатах Ксеня розповіла дивовижну історію про свій нещодавній порятунок, показуючи на Маячка. Батьки не могли надивуватися неймовірній фантазії малої.
— Мабуть, буде казкаркою, – прорекла, усміхаючись, уже сивенька бабуся.
— Не забудь його відпустити на волю, – нагадала матуся.
— Обов’язково! – пообіцяла Ксеня.
Дівчинка опустила Маячка у скляночку на підвіконні. Вона собі міркувала, що сьогодні вже пізно, тож випустить комашку завтра, аби йому було ближче до рідної домівки.
А бідолашний Маячок з усіх сил борсався у скляночці і благав, щоб дівча його випустило. Та Ксеня навіть не чула його слабенького голосочка. Коли знесилений Маячок нарешті заснув, то за вікном уже вигулькувало сонечко…
Між тим, у польову світлячкову оселю усі над ранок поверталися додому. Тоді й виявили, що малюк Маячок зник.
— Не хвилюйся, – вгамовувала Мерехтлива Променисту, – повернеться. Знудився малий, от і вилетів трохи у поле.
Та коли через добу Маячок так і не повернувся, рідних охопила тривога. А тут ще й батько Вогник не знайшов свого чемпіонського ліхтарика, котрий засвічував на особливі свята.
— Може, Маячок утік. Напевно, не зміг витерпіти таке несправедливе покарання. Я був надто строгим до нього, – бідкався татусь.
— Ні. Тут щось інше. На малюка це геть не схоже, – заперечував дідусь Світлик. – Треба вирушати на пошуки. Гадаю, сталося щось лихе.
Шукали Маячка три ночі. Та все марно. Мама Промениста зовсім ослабла від горя. На четверту ніч брати Зорик та Блим підлетіли до батька.
— Тату, ми тут подумали, може, Маячок знов зустрів у полі Людину. Треба було б і там пошукати…
— У цьому щось є, – погодився дід Світлик.
Вогник зібрав ватагу світляків, які колись проводжали додому зниклу Ксеню, і пошуки відновилися.
Що ж за ці три дні було з нашим маленьким героєм?
Маячок прокинувся у скляночці наступного вечора. Малюк виявив, що не сяє, бо десь дорогою до Ксениної домівки загубив татків ліхтар. Він чудово розумів, що догукатися до дівчинки не зможе, тож залишалося чекати і сподіватися, коли вона про нього згадає.
Та наступного дня на Ксеню вже чекали нові захоплення й розваги, тож про Маячка вона геть забула.
Нещасна комашка без меду і нектару слабла щодня. На третій день перебування серед Людей малюк уже не мав сил і поворухнутися. Таким, ледь живим, і знайшла його на вікні матуся Ксені.
— Все-таки забула, – мовила жінка з докором. – Бідолашна комашка…
І Ксенина матуся витрусила зі склянки Маячка на травичку за вікно, адже була переконана, що світлячок помер.
…Загін світляків на четверту ніч подалися на пошуки Маячка до Людей. Вони півночі кружляли біля Ксениної хати, аж поки Блим раптом не натрапив на батьків чемпіонський ліхтарик.
— Тату! – погукав Блим і показав знахідку.
— Чудово! Виходить, і малюк має бути десь тут!
Світлячки злетілися докупи. Зорик першим помітив у траві нерухомий, крихітний, окуцюрблений клубочок, який виявився Маячком.
Світлячки скрутили маленький листочок подорожника у такий собі гамачок і віднесли непритомного, але живого, бідолашку додому.
Матуся з бабусею ні на мить не відходили від хворого Маячка. Доглядали його не день і не два, та й, зрештою, виходили знайду. Спочатку Маячок був дуже кволим, але щодня йому кращало.
— Казала ж я тобі, малий, не можна на Людей покладатися, – картала Мерехтлива онука. – Це – зовсім інший Світ!
— Тепер і я це розумію, бабусю, – розчаровано проказав Маячок.
Пройшла половина літа. Ніч на Івана Купала. Світлячки саме відзначали екватор – своє велике світле свято! Адже під час наступної половини літа вони готуватимуть свої оселі до зимівлі: утеплять їх сінцем, вікна зашторять павутинням, комори наповнять медом, квітковим пилком та молочаєм, щоб вистачило аж до наступного літа.
Світлячки святкували, веселилися та розповідали найцікавіші історії, які трапилися у першу половину літечка.
Після свого щасливого одужання Маячок теж вирішив показатися і приєднатися до інших. Помітивши малюка, присутні притихли…
— Хто б там що не розповідав, але, здається, цього року мій онук перевершив усіх, – засміявся дідусь Світлик.
— Це точно!
— Без сумніву!
Маячкові стало дуже соромно. Йому відразу захотілося втекти. Та хоч би крізь землю провалитися! Але він мужньо стерпів насмішки. Набравшись хоробрості, Маячок рушив до батька.
— Вибач… – засопів, ніяковіючи.
— Сподіваюся, ти зробив висновок? – твердо спитав Вогник.
— Угу…
— От і добре. Головне, що живий-здоровий, що ти разом із нами…
— Вибач… – знову пискнув Маячок. – Я загубив твій чемпіонський ліхтарик…
— Ну, майже загубив, – батько показав на сяючий ліхтарик. – Наш Блим його знайшов!
І Маячкові якось відразу полегшало…
— Ходімо, – покликав Вогник молодшого сина.
— Мабуть, серйозної розмови все ж не уникнути… – пробринів тихенько Маячок. – А куди? – спитав боязко.
— Як це, куди? Гадаю, прийшов час засвітити твій перший ліхтарик. Але для початку виберемо маленький дзвіночок, згода?
— Згода! – вигукнув Маячок, не вірячи у своє щастя.
Та коли він рушив за батьком, хтось притримав його за крильця. Світлячок обернувся і побачив усміхненого дідуся Світлика.
— Тримай! – дідусь простягнув Маячкові світлячкове мастило. – Я ж казав, малюче, на все свій час!
Світлик підморгнув щасливому онукові і ніжно погладив по голівці.
Саме у ту святкову ніч, на Івана Купала, у величезній світлячковій родині засвітився ще один, хоч і невеличкий, але точно найяскравіший ліхтарик.
А ви вже його помітили?