Не менш промовистим є й те, що концептуалізовану й виражену в творах О. Бердника закономірність демонструють усі космогонічні міфології світу. У них негативно оцінюється будь-яка об’єктивація, що набуває ознак зв’язанності, устатичнення, зупинки на шляху. І навпаки, подолання об’єктивації, яке відбувається як звільнення від зв’язаності, набуває позитивної оцінки. За межами будь-яких оцінок лежить позачасопросторова основа — Єдине. Звести часи й простори через себе в єдність — таким постає космічне покликання людини. Бо розпорошеність і усталеність не є єдиним закономірним шляхом розвитку Всесвіту. Вони — наслідок сліпої дії природи. Сліпа стихія діє навпомацки і породжує безліч варіантів буття, розпорошує єдиний потік на безліч роз’єднаних ручаїв. Темна «воля до буття», оголошена Шопенгауером джерелом об’єктивацій, існування кожної з яких потребує ущемлення і нищення інших, є причиною всесвітнього страждання саме тому, що вона — темна. Просвітити її світом розуму й зігріти вогнем серця, припинити об’єктивації через виведення їх зі стану речовинної стабільності у високоенергетичний стан — ось те, що під силу людині. І, допоки людина свідомо не втрутиться в процес природної еволюції, страждання є незнищенним, а сама еволюція — приречена весь час заходити в глухий кут.
Усесвіт, чиїми дітьми ми є, не повинен і не може бути жорстоким. Світ, де умовою життя є біль і смерть, це викривлений світ і він мусить загинути. «Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів — не знати нам справедливості». Поки людина шукає справедливості для себе, вона не знайде її. Поки біль усього живого, кожної краплини всесвіту не стане її болем, світ страждатиме від безвиході. У тому й сенс Христової жертви, у тому й має наслідувати Христу людина.
Моральні норми дикуна поширювалися лише на його рід. Усе, що перебувало за межами роду, було чужим і, отже, не підпадало під дію моральних вимог і виключалося з кола людського ставлення до нього. Зростання технічної могутності людини, витворення нею все більш потужних штучних засобів пристосування до світу й підпорядкування природи собі не є ані показником прогресу, ані самим прогресом. Не є ним і розширення світу знань, похідне від технічної цивілізації. Навпаки, «пісня, закута в залізне горло» — лише віддаляє людину від Всесвіту і самої себе. І Шпенглерівське «цивілізація знищує культуру» є цілком справедливим. Мірою справжнього прогресу може бути не лише розширення цих вузьких дикунських рамок моральності і поширення морального виміру людського буття на людство в цілому (необхідність чого теоретично обґрунтував уже Кант), а руйнація цих рамок і братерське ставлення до всього живого, приреченого на страждання. Мало побачити скороминущу красу природи і замилуватися нею, мало оспівати життя. Треба відчути його біль як свій і врятувати його.
«Ось падають каштани. Глянь — вони прекрасні. Невже ти захочеш аналізувати їхню красу?» — «Ні, не захочу. Але вони розбивають свої блискучі груди об мертвий асфальт. І мені до болю жаль їх. Я хочу знати, як зробити, щоб вони не розбивали даремно своєї плоті…»
Здатність співчуття, здатність бути-Іншим і тим звільнити Іншого від конечності — ось визначальна здатність людини. Бути-Іншим, мінливою тотожністю вогню, піснею над луками, птахом у польоті — це й означає любити. Любов, не та, статева, що веде до постійного відновлення тюремних стін, до репродукування поневолення статикою тілесної форми, не той оманливий епіфеноменальний потяг сліпої стихії до наступних об’єктивацій, однак стверджувана Аврелієм Августином любов як креативна здатність утримувати в бутті, ототожнюватися з Іншим, приймаючи його біль у своє серце, бути-Іншим і повсякчас творити Іншого.
В Августина Бог створює світ любов’ю. Та на тому його світотворча місія не закінчується. Любов’ю Він утримує світ у бутті. Якби Його любов перервалася хоч на мить, світ би зник. «Любити», — скаже Габріель Марсель через півтори тисячі років після Августина, у XX столітті, — це весь час говорити коханому: ти не помреш (це неможливо)!» А отже: