У «Корсарі», тим не менше, сформульовано стратегію вивільнення з одномірності світу, сформованого індустріальною людиною, альтернативну тій, що запропонували Франкфуртці в 60-х роках минулого століття. І ця стратегія, яка мала не соціальні, а космічні масштаби і була значно більш радикальною і міфологічно потужнішою за всі соціально навантажені стратегії попередників — комуністичну утопію Маркса чи асоціальну утопію тих же франкфуртців, зримо змальовувала ніцшеанську Надлюдину не як філософський конструкт, а як онтологічно обґрунтовану постать, що народжується — має народитися — з альтернативи, уже виниклої і продемонстрованої запровадженням згаданих утопій у життя: або повна безвихідь, з якої лише два шляхи — до деградації, або до самоспричиненого небуття, АБО прорив до Надлюдини, яка й є власне Людиною, Бого-Людиною, творцем світів.
У словах Аераса — вчителя Горіора-Корсара, окреслено стратегію самотворення Бого-Людини, стратегію поступу до свободи. І слова ті, вкинуті Олесем Бердником в простір тоталітарного існування, мали нечувану вибухівну силу. Вони клекотали буремним вогнем Бунту — найвеличнішого з усіх бачених людством, бунту не лише проти Системи, а й проти її онтологічних витоків, бунту проти сліпого буття.
«Нижчі тварі не боялися порушувати закон статики. Риби захотіли вийти на сушу і народилися земноводні. Ящірки захотіли літати, і над планетою заширяло безліч чарівних створінь — птахів. Первісні дики примати підвели голову до зір — і стали людьми!
…Недостойно для мислячої істоти замість залізних кайданів надівати діамантові!
…Принцип рівноваги диктує необхідність затишку, стандарту, усталених форм, непорушних теорій. І всяка думка про зміну, про революцію здається для прихильника рівноваги ідеєю бунту, порушення, анархії. Я стверджую: мисляча істота повинна відкинути принцип рівноваги. РІЗНОВАГА — наш девіз.
…безупинне порушення закону, звільнення від обмежень! Не анархія, а подолання градацій закону! Риби, які вийшли на сушу, — злочинці перед законом риб. Так, як кожен революціонер — злочинець перед тим законом, на який він замахується».
Повір у досяжність мети — і дій! Попри все, попри безнадію й неможливість, попри тортури і смерть! Як цей екзистенційний по суті заклик був не схожий на скигління європейського екзистенціалізму. Чого була варта Сизифова праця, усвідомлене прийняття безглуздя якої Камю оголосив подвигом, у порівнянні з подарованою «Корсаром» впевненістю в наявності Сенсу?
Чи не була цілком закономірною панічна реакція режиму на фантастичний роман, який жодним чином не піднімав соціальних проблем радянського тогодення і тим більше — проблем політичних, а змальовував фантастичний світ цілком благополучної системи Ара? Який не закликав до боротьби з режимом, надто перехідним, надто дрібним і жалюгідним для космічних масштабів, що ними мислив автор, масштабів Вічних Проблем життя і смерті? Який — усього лише! — закликав до виходу з усіх систем, до нехтування ними і самотворення заради Сенсу? Хіба не логічним було те, що «Корсара» засудили до спалення? І країна зарясніла багаттями, розкладеними з вилучених з бібліотек книжок…
Така реакція режиму на ніцшеанські мотиви «Корсара» розвінчувала ідеологічний міф радянських вождів про неприйнятність філософії Ніцше через буцімто його людиноненависницьку суть, через її близькість до фашистської ідеології. Адже такої любові до людини, такого співчуття їй не знали ані офіційна комуністична ідеологія, ані офіційне християнство.
«Вчителя б’ють, а Петро гріється біля вогню. Чому не встане, не кинеться до мучителів, не спалахне святою любов’ю? Чому не покличе учнів, своїх товаришів, щоб кільцем вогню праведного оточити глашатая любові? Хто б посмів катувати його? А якби й посміли, то полум’яна жертва всіх учнів нечуваним факелом загорілася б на віки, на тисячоліття! Не павутина догматів і церковних хитросплетінь, а приклад героїчного самозречення!»