Замість безсилих заборон «не вбий», «не вкради» зі сторінок Книги лунали сповнені нечуваної сили-любові слова:
«Людям казали: „Не вбий!“ А я кажу: виходьте з учорашнього світу рабства й покори, де невпинно гуляє смерть, станьте безсмертними! Неможливо вбити нікого й нічого! Все суще вічне й невразливе! Ходімо в царство Свободи, де смерті вже не буде!
Людям твердили: „Не протився злу!“ А я закликаю: спопеліте проклятий світ, де зло звило собі тисячолітнє гніздо і розплодило міріади змій. На новій ниві вирощуйте запашну квітку світоносного життя, куди злу вхід заказано!…Залиште темряві темряву, а ви — сини світла — ідіть у країну знання і любові!»
То що ж є свободою? — Політичні форми суспільства не є кайданами. Вони — жалюгідна й безсила мара, не варта зусиль задля їх подолання. Статика, обмеженість, «вічне повернення» до частковості й підпорядкованості комусь і чомусь закорінено в основи цієї світобудови. Їх не здолати жодними соціальними революціями, жодними перебудовами світу на інших соціально-економічних і політичних засадах. Свобода — це звільнення від кайданів самого соціального світу, облаштованого за вузько-тілесними правилами гри, встановленими смертними задля виправдання своєї обмеженості й жалюгідності. Свобода — це вихід у безмір не скутої формою, ані часом і простором пластичної єдності з Усесвітом. І вона ж, як потім виявиться в «Камертонах Дажбога», — є свободою світотворення.
«Я», рівне часові як такому, є Бог-творець. Чи Боги ми? — запитає за чверть століття після виходу у світ «Зоряного корсара» не знайомий з ним російський філософ Юрій Бородай, аналізуючи вчення Канта про апріорність часу. І дасть відповідь.
«Ми, люди, носії трансцендентного, живемо поки що в цьому, не нами створеному світі… Яким за своєю творчою потугою буде наше „Я“ після того, як скине плотську сітку чужої матеріальної детермінації, після того, як повернеться до себе на батьківщину в трансцендентність, це питання залишається відкритим. Тут на землі ми не маємо засобів для його достовірного розв’язання, тому це питання не наукове, а теологічне, тобто питання чистої віри.
Можна вірити, що не лише всі людські „Я“, а й взагалі всі живі душі, аж до останньої амеби — боги у своїй безконечній потенції. Драми немає. Якщо розуміти час по-кантівські (як замежово-ейнштейнівський), то створюваного кожною творчою волею простору з будь-якою кількістю вимірів на всіх вистачить, на всі мислимі часи — можна й не штовхатися, позаяк будь-який простір, за Кантом, — функція „Я“-часу. Видається, що в трансцендентності немає проблем, аналогічних нашій геополітиці».
А хіба б не могли належати Олесю Берднику й такі слова філософа, така бородаївська транскрипція кантівського категоричного імперативу: «Ти безсмертний Творець, будуй у безкінечності багатомірного часу кожен зі своїх з нових своїх світів так, ніби кожне переображене твоє уявлення про досконалість через твою волю ставало всезагальним законом природи цих світів. Усякий раз будуй їх так, ніби кожен зі створених твоєю волею світів ставав би власною кров’ю й плоттю твоєю».
Якщо «Корсар» — це роман-онтологія світу Свободи й нарис стратегії його досягнення, то в «Камертонах» акцентовано практичну складову концепції, вироблено тактику подолання обмеженості. Відповідно зазнала конкретизації й онтологія. Цілком у згоді з Кантом, час у «Камертонах» постає як похідна миті-вічності, продукована людиною-творцем. Людина — модель і серце Всесвіту, зрозумілого як багатомірна єдність безлічі створюваних кожною людиною, Боголюдиною всесвітів. Історичні реальності, які виключають одна одну, мають ілюзорно-конвеційний характер.
«Обрана „історична“ чи „космоісторична“ реальність, „склеюється“ чим завгодно: релігією, наукою, історією, забобонами, національними чи племінними традиціями, стихійними сплесками жадань тощо. „Клей“ не має значення, колективна свідомість народів користується тим, який трапляється. Це може бути плюс, мінус, фашизм, демократія, комунізм, бандитська група, мафія, релігійний орден, поклоніння Богові, сатані… аби тільки тримав купи учасників «реальності». Світ середньовічної людини, ґрунтований силовими лініями добра й зла, гріха й спокути, хіба був менш „реальний“ за математично-раціональний світ Модерної доби? Постмодерн з його розвінчуванням таких мета-оповідей, конститутивних світоглядних конструкцій — метанаративів хіба не стверджує їх рівно-значущість і рівно-ілюзорність?