На нинішньому етапі глобальний інформаційний простір став заручником жорсткого протистояння США, Росії та КНР, які по-різному бачать його майбутнє. Його криза породжена і спробами РФ зруйнувати «новий світовий порядок» й організувати (реанімувати) світоустрій, де Росія була б одним з центрів сили.
Концепція вільних інформаційних потоків, яка мала забезпечити стабільний та поступальний розвиток суспільств, була використана РФ у деструктивних цілях, дозволивши їй сформувати нову концепцію пропаганди, яку дослідники дедалі частіше називають Пропагандою 2.0.
Інформаційна складова російської агресії багато в чому виявилася успішною через цілу низку системних проблем українського медіапростору. На початок 2014 р. в Україні практично не було створено дієвої системи захисту національного медійного і, зокрема, телерадіоінформаційного простору, натомість спостерігалася надмірна олігархізація медіа. Що ж до Донецької та Луганської областей, то тут склалася специфічна модель медіаспоживання внаслідок орієнтації місцевих приватних ТРО і друкованих видань на російський медіапродукт і браку безперебійного та щільного транслювання національного телерадіомовлення у цифровому та аналоговому форматах.
На підготовчому етапі агресії РФ здійснювала масштабну інформаційну підготовку населення України, використовуючи всі можливі канали донесення інформації: традиційні та електронні ЗМІ, соціальні мережі, книги, телесеріали, фільми, псевдонаукові дослідження тощо.
Під час анексії Криму контентний супровід здійснювали провідні російські інформаційні агентства, федеральні телеканали, а також проросійські агенти впливу по всій Україні. Крім того, чинився активний тиск на інформаційну інфраструктуру півострова, включно із захопленням інфраструктури, що забезпечує ретрансляцію теле- та радіосигналу.
Майже аналогічною була діяльність РФ під час агресії на сході України, де починаючи вже із середини літа 2014 р. «ДНР» та «ЛНР» почали перетворювати інформаційний простір підконтрольних їм територій на «інформаційне гетто». При цьому всі ключові рішення щодо функціонування інформаційного простору окупованих територій повністю контролюються російськими фахівцями.
У зоні проведення АТО противник активно застосовує методи інформаційно-психологічного тиску на особовий склад ЗСУ. Дедалі активніше застосовуються кібератаки як засіб досягнення загальних цілей агресора.
Стратегічною метою інформаційної діяльності супротивника залишається масштабна дестабілізація держави, яка має втілитись у проведенні «Майдану-3».
У межах правил чинного законодавства реагування держави на інформаційну агресію з боку РФ було адекватним та єдино можливим. Однак і сьогодні Україна в нормативно-правовому сенсі лише частково реагує на нову реальність протиборства: дотепер незмінними залишаються офіційні пріоритети державної інформаційної політики.
Нова інформаційна політика України формується в умовах істотного ресурсного (фінансового, людського) переважання агресора у цій сфері. Крім того, в руках агресора перебуває істотна частина інформаційної інфраструктури на захоплених ним територіях.
Лише обмежено ефективними є застосовувані нині механізми відновлення мовлення на Донбасі (хоча і в цьому питанні є істотні зрушення). Структури, які сьогодні опікуються цими проблемами, не мають ані достатніх повноважень та ресурсів, ані власного бюджету, ані чіткої сфери відповідальності.
Повільно вирішується доволі гостра проблема донесення контентного забезпечення мовлення на окупованих територіях. Істотну роль у цьому відіграють громадські проекти.
У нових умовах гібридної війни Україна потребує оновленого «журналістського консенсусу», який, вочевидь, має базуватися не стільки на концепціях лібертаріанського розуміння преси, скільки на засадах її соціальної відповідальності. Активнішою стає діяльність України на зовнішній інформаційній арені.
Діяльність спецслужб агресора має ключове, а іноді й вирішальне значення для досягнення мети гібридної війни: політичні цілі досягаються з мінімальним збройним впливом на противника, за рахунок підриву його військового та економічного потенціалу, інформаційно-психологічного тиску, активної підтримки внутрішньої опозиції, партизанських і диверсійних методів тощо.