Російські правителі використовують досвід своїх попередників в умовах значно більш складного, глобалізованого світу, в якому війна у класичному вигляді є певним анахронізмом. Розуміючи, що світ все ж не схильний керуватися настановами «русского мира», вони навіть можуть погоджуватися з певними геополітичними обмеженнями своєї влади у кордонах відповідної сфери впливів, але за умов визнання іншими світовими силами їхнього права на панування.
Москва значною мірою спирається на історичні прецеденти і в минулому знаходить взірці для наслідування. Не викликає сумнівів і загальна спрямованість російського суспільства на реанімацію цінностей і життєвих стереотипів колишніх часів. Замість застарілих гасел «боротьби зі світовим капіталом» впроваджується риторика «боротьби цивілізацій», яка є похідною від неоднозначної рефлексії історичного досвіду, перенесеного на сучасні реалії.
Важливою міжнародною передумовою гібридних війн можна також вважати суперечливу позицію ліберально-демократичних сил Заходу, неспроможність або небажання політичних аналітиків та діячів розпізнати масштаби реальних загроз і викликів цивілізованому світу, нездатність швидко організувати необхідний дієвий спротив агресії. Як це було з більшовизмом, ліберальні політики заради власного спокою та виправдання бездіяльності часто намагаються не помічати або замовчують непривабливі риси дійсності у країнах з диктаторським або фашистським режимом. Навпаки, вони охоче сприймають маскування за дійсність і прагнуть співпрацювати з диктаторами проти інших, на їх думку, більших загроз.
Можна зрозуміти, коли така подвійна поведінка зумовлена гібридною тактикою боротьби з агресором для досягнення стратегічної цілі — мінімізації або повної ліквідації загрози, але якщо миру прагнуть досягти шляхом фактичної капітуляції або за рахунок значних поступок з боку жертв агресії, це виглядає як спосіб уникнути відповідальності та аж ніяк не наближає до стратегічної мети. Радше, навпаки — усвідомлення безкарності власних дій провокує агресора до більш жорстких форм поведінки, до більших масштабів терору і застосування військової сили.
Ще один серйозний чинник, який сприяє гібридним війнам, — відсутність надійної і справді ефективної системи міжнародної безпеки та особливості побудови сучасної міжнародної політичної системи. Сформована після Другої світової війни система міжнародної безпеки у вигляді Ради Безпеки ООН відповідала ідеалістичним уявленням того часу, але практично була націлена на підтримку світового балансу сил та недопущення небажаного зростання могутності інших держав, окрім визначених п’яти великих, однак не передбачала організації серйозної колективної протидії агресії однієї з них.
Сучасна міжнародна ситуація у широкому європейсько-азійському просторі країн, прилеглих до кордонів РФ, від країн Балтії і Польщі до Чорноморського регіону і Південного Кавказу і далі, аж до Казахстану і Центральної Азії, виглядає вкрай небезпечною і нагадує геополітичну ситуацію 1919—1920 рр. на теренах колишньої Російської імперії. З одного боку, в центральній частині цього простору сформована значна військова потуга, дисциплінована й озброєна, з іншого — на периферії існують окремі розрізнені держави зі слабким оборонним потенціалом.
У світлі подій, пов’язаних з російською агресією проти України, стає наочним системний характер усього комплексу загроз європейській та регіональній безпеці, які значною мірою мають спільне джерело — деструктивну імперську політику російської влади. РФ фактично підтримує дії терористів на території сусідніх країн, намагається дестабілізувати політичні режими «неслухняних» країн регіону, а за необхідності — сприяє пожвавленню «заморожених конфліктів», що, у свою чергу, викликає міграційні потоки із зон лиха.
Запровадження РФ агресивних дій гібридного типу, які мають замаскований характер і спрямовані на підрив внутрішньої стабільності, включає широкий спектр заходів — від економічного тиску, експорту тероризму, проведення масованих інформаційно-пропагандистських операцій тощо до прямого військового втручання.
Для світової спільноти стає очевидним, що збройні конфлікти в регіоні протягом останніх років мають спільний знаменник у вигляді зовнішнього силового втручання з боку РФ. Остання зберігає військову присутність в усіх «гарячих» точках регіону і підживлює так звані заморожені конфлікти, всіляко перешкоджаючи їх мирному врегулюванню.
З іншого боку, провокативною для агресії РФ стала також недалекоглядність політичних еліт європейських держав, які замість зміцнення оборонних можливостей та вдосконалення організації колективної системи безпеки, зокрема, шляхом включення до НАТО нових членів із числа пострадянських країн, більше сподівалися на демократичну трансформацію російської еліти, її мирну адаптацію до європейської соціально-економічної моделі.