Мирослава Горностаєва
СВІТОВИДОВІ КОНІ
/Саґа з дванадцятого століття/
Було в іні часи, коли руси йшли з венедами…
І ті захотіли забрати Богів своїх до моря
І там угніздитися.
І немало градів і храмів там побудували,
Бо були багаті.
І ті храми прикрашені золотом і сріблом.
І багатьом дерев'яним Богам честь віддавали десятиною.
І те було відомо іншим народам.
І вони дивились на те і заздрили,
І воювали з ними…
* * *
І краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві,
І поклонятись Богам іншим…
Позаяк се йде ворог на нас, то ми взяли мечі,
І, натхненні сказаними Матір'ю (Славою) словами,
Що майбутнє наше славне,
Пішли на смерть як на свято…
Над Руяном займався світанок. Острів ще лежав у темряві, тихий і сонний, та над морськими хвилями вже тремтів багряний пруг, і рожеве світло заливало крейдяні скелі Вітового півострову.
Велимир, син Величарів, знав, що має трапитись зараз, але все одно затамував подих.
Наче вогняний зблиск пробіг небокраєм, і на білих скелях постала Аркона, вся одразу, з городищем і валом, з будиночками передмість. А над містом, в чистому вранішньому повітрі, як величезна лодія, пливла гостроверха Святиня Світовидова…
Руян лежав у темряві. Лиш стольне місто його гойдалось на рожевих Дажбожих долонях.
Ще якась мить — і темрява чорним плащем зісковзнула з лук Руяну. Видиво зникло. Займався погідний день, навіть дуже погідний для північного літа. А Велимир ніяк не міг відірвати очей від міста на білих скелях. Очі ті зробилися вологими, і юнак квапливо струснув головою, аби Божидар, наставник, не помітив такої недоречної для воїна розчулености.
— Колись питав, Велимире, як можна відчути Божу присутність, — тихо озвався волхв, — нині ти її відчув. А тепер ходімо. Віщий чекає на тебе.
Години за дві вони дійшли до городища. На тихих вуличках передмістя не було нікого, люди вже стали до роботи, і лише запізнілі жінки з водоносами віталися: з Божидаром шанобливо, з Велимиром — лукаво і загонисто, навіть напівзнайомі. Зовсім незнайомого люду для Велимира, що виріс у городищі, тут і не було. Ось крокує його навчитель у мистецтві бою, молодий ще здоровань Бажан Радомислів на прізвисько Буєсть. Прізвисько воїн отримав за палкий норов та шалену відвагу. Світовидове лицарство — кінна дружина Святині, до якої належав Буєсть, і досі переповідає з захопленням, як в останній напад урманів Буєсті вдалося здолати берсерка, з яким інші не змогли зладнати і вп'ятьох. Побачивши учня, Буєсть звесела підморгує і розгладжує вуса:
— Щасти, Велимире!
Воїн здогадується, що сьогодні буде вирішуватись доля Велимирова, а тому, проминувши їх з Божидаром, обертається і ще раз повторює:
— Щасти!
Велимир змахує рукою на знак подяки і теж розгладжує вуса, вірніше, те місце, де вони мають вирости. Нещодавно юнакові минуло сімнадцять весен, він побував у першій битві і убив свого першого ворога, молодого урмана, в тій самій сутичці, що і Буєсть — свого берсерка. Цілком доросла людина, отже… Ось тільки вуса чомусь не квапляться рости.
На майдані перед Святинею безлюдно. Велимир зі своїм супутником проходять вигадливо різьблену дерев'яну браму і опиняються на дворищі перед головним входом. Тут теж тихо, тільки на дерев'яній же лаві під стіною сидять четверо — двоє жінок, хлопчик — підліток і дівча, дуже на того хлопця схоже.
Мати Дивина… Тітка Світанна… І тітчині діти, двійнята, Славута і Славця. Весь рід Велимирів.
Весь, бо батько Величар поліг у війні з данцями, бо чоловік його сестри Світанни Гостромисл загинув одинадцять літ тому, обороняючи прибережний Градець від тих же данців таки, і там же загинув материн брат Станимир, головний волхв Святині Градця. В Градці ж загинула і вся інша рідня матері Дивини, а що сталося з нею — про те мати не любить згадувати.
Тож материн рід не може прийти на посвячення, а рідня батька Величара, окрім сестри Світанни, лишилася в далекій Руси, на берегах ріки, званої Дніпром-Славутою.
Давно вже тітка Світанна, а тим більше її діти, і вбираються як венеди, і говорять як венеди, а як продражнили їх Киянами, так і досі звуться. Хоча ні Славця, ні Славута, ні навіть сама тітка ніколи того Києва й не бачили.
Батькова рідня — з діда-прадіда рідновіри, сам же Величар був волхвом Перуновим і одночасно воїном-захисником невеличкої громади, що не визнавала над собою ні князів, ні боярів, ні жерців віри ромейської. Від утисків княжих і вирушила жменька русичів з родинами своїми шукати місця, де нема ні князів-зрадників, ні попів християнських.
Єдиним же місцем, де славин міг вільно хвалу своїм Богам возносити, лишився Руян.
— Видко, не вбережешся від лихого люду і на острові серед моря, — жалілася було тітка Світанна на долю свою вдовину, — хто ж інший данців на Руян нацьковує, як не жерці латинські, нічим не кращі за грецьких!
Нині тітка перша обіймає Велимира, сяючи карими очима, і шепоче:
— Щасти…
Славута, брат у перших, має лише п'ятнадцять літ і споглядає на Велимира заздрісно. Хлопець бо аж рветься до чинів звитяжних і снить битвами та зброєю. А сестра його Славця підморгує лукавим оком і крадькома показує родичу кінчик язика. Аби не дуже пишався.
Мати Дивина підходить останньою. Лице її бліде, аж прозоре, і очі прозоро-зелені тужно дивляться на сина:
— Щасти, надіє моя…
В юности схожа була Дивина на ельфійську князівну, та й нині, маючи дорослого сина, все ще прекрасна арконська відунка. Лише сумна, наче й досі терпить від якогось давнього болю.
Велимир обводить очима рідних, позирає скоса на непроникне лице Божидара і рішуче переступає поріг Святині. Дубові різьблені двері з рипом зачиняються за ним.
Се вже третя посвята в житті Велимировім в п'ять літ прощався він з дитинством, в дванадцять — з отроцтвом, але тоді стояв він межи таких, як і сам, отрочат, та й Божидар, попри всю свою мудрість наставницьку, усе ж таки не правитель Руяну.
Знайома заля Святині ледь заспокоює Велимира. Багряні запони на стінах нагадують про битви, минулі та майбутні, але на місці Меч Аркони, велетенський клинок в прикрашених золотом піхвах, що є по руці хіба самому Світовиду, чекають своєї години вузда та сідло для Божого коня і корогва-станиця повернута світлою, блакитною стороною, і сміється на ній золотий лик Дажбожий.
Бо нема війни, поки що нема, і схований образ Гнівного Сонця, чорного на багряному тлі, і запнуті дорогі килими-завіси довкола Святого Місця, але Велимир знає — там він, Світовид чотириликий, найлюбіший Бог венедів, покровитель Руяну.
Віщий з'являється як завжди нечутно. Велимир звично схиляє коліно, мовби під час свята, і відчуває на волоссі суху маленьку руку Верховного.
Ніхто не знає, скільки літ старому Молибогу, древні арконські бабусі — і ті не можуть пригадати його юність. Сам Велимир часом вважав, що Віщий осягнув таємницю безсмертя і є таким же вічним і незнищенним, як арконська Святиня.
— Встань, Велимире…
Юнак підіймається і несміливо підводить голову. На нього дивляться сірі, ледь насмішкуваті очі Віщого. Занадто молоді для старечого поважного лиця, довгобразого та довгобородого. Густе сиве волосся утримує золотий обруч, карбований різами, полотняне вбрання, як і завше, сліпучо-біле, а у руці тримає Молибог довгого посоха — знак влади та сили.
— Сьогодні має усталитись твоя доля, сину Дивини, — поволі заговорив Віщий, — ти є сином відунки зі жречеського роду, а рід твого батька — волхви з Руси. Ти мав би увійти до Кола, але…
Велимир і сам знає, що заважає йому стати служителем Світовида. У нього, сина волхва і відунки, немає ні здібностей, ні потягу до жречества. Недарма оповідала мати, що він, маючи рік від народження, потягнувся на пострижинах до батькового меча.
— Ти лише добрий воїн, Велимире, — продовжує Молибог, — у тебе немає здібностей цілителя, немає Дару відуна, а бути жерцем-служителем завадить тобі твоє занадто палке серце. Не сприймай це як пониження, але увійти до Кола ти не зможеш. Пам'ятай, що за волею Богів кожен має бути на своєму місці. Мудрий мусить правити, сміливець — воювати, розважний — господарювати на землі, або займатися торгівлею, а вмілий — ремеслом своїм. Той же, хто має натуру слуги чи раба — має бути рабом чи слугою. І горе країні тій, якою правлять слуги лише на тій підставі, що вони є синами мудреців!