Прибиславу, його брату, пощастило більше. З боями повернув він собі частину земель бодричів і фортеці Велеград та Любеч. Сакси, теж маючи тяжкі втрати, вирядили до Любеча єпископа Гамбурзького, котрий так промовив перед зібраним віче та похмурим Прибиславом:
— Що князі наші саксонські досі погано з вами обходяться — не дивно: невеликий бо гріх погано поводитися з язичниками. Ви мусите змінити віру і підкоритись Творцю, перед яким схиляються ті, що правлять світом. Тільки ви зостались поганами на цих землях, тому вас усі і грабують.*
А Прибислав раптом сказав різко:
— Дайте нам ті ж права, що у саксів, і ми будемо християнами.
Захвилювалось віче, хто мовив, що дійсно — досить уже цих воєн, хто звав князя зрадником, хто кляв, хто і плакав, єпископ же до неба руки звів:
— На найзапекліших спадає благодать господня…
Сильний чоловічий голос перекрив гамір:
— Не буде тобі щастя, сину Ніклотів, бо зрадив ти живих Богів і мертвого батька!
Прибислав відмовив голосно:
— Велимире Величарів, посланнику руянський, не тобі мене судити!
— Ти бажаєш за суддю брата Вратислава, зрадженого і замученого? — спитав воїн Світовидів, — зупинись, Прибиславе! Не врятуєш ти цим люд свій, лише в рабство люте обернеш, і зникнуть славини з землі цієї, наче й не було їх! Подивись на чорного жерця — це ж вовк Фенрір, а церква його — змій Мідгарду, і обидва шукають, кого б пожерти!
— Скажи, Велимире, волхвам своїм, — мовив Прибислав, — що скінчена борня наша…
Хай ідуть незгідні до хижан, чи до прусів, чи перебираються до вас — з тим і край союзу нашому. І вам раджу — піддайтеся. Бо неминуча ваша загибель, і сліпі ворожбити руянські, бо не бачать її.
— Брат твій, Прибиславе, — озвався руянець, — долі своїй йшов назустріч, її не лякаючись. Те саме зроблять руянці, а ти іди, приміряй саксонського нашийника. Та будь-яка смерть краща за собаче життя!
Коли повернувся додому Велимир, то оповів Віщому про все, що чув і бачив.
Зітхнув старий Молибог:
— Самі ми лишилися нині, воїне. Ні хижанам, ні прусам не зібрати того війська, що було у Прибислава. Задавлять їх поодинці, а ми… Ми — остання твердиня Богів наших і маємо стояти насмерть, хоч би отой твій змій Мідгарду, Велимире, підвівся біля наших берегів…
А сонце виринало з хвиль морських наперекір усьому, і щоранку сяяла у рожевім світлі Аркона — найдорожча коштовність Руяну. І вірив Велимир, що житимуть Боги славинів, доки є у них оборонці і молільники. Слова знайомих молитов мали присмак терпкого меду, скуштованого в день присяги, а лик Світовидів з роками все більше зливався в пам’яти з рисами загиблого в обороні Руяну русича Величара…
«Не можна їх зрадити… Не можна!»
Вальдемар, конунг Данії, рішучий і відважний, і кров хоробрих у жилах його…
Прабаба конунга — принцеса англів, баба — принцеса свеїв, мати — з Руси далекої, донька Мстислава-конунга, онучка славетного Володимира, Мономахом прозваного.
На честь прадіда свого, ніколи не баченого, і має Вальдемар незвичне для данця ім’я.
При всьому тому Вальдемар справжній вікінг душею і тілом. Ще зовсім юним бувши, бився герцог Вальдемар зі збунтованими ярлами, захищаючи честь стягу конунгів і втратив у тій битві найкращого друга — лицаря Стіґа Хвіде.
П’ятнадцять літ пройшло з того часу, зайняв Вальдемар трон предків своїх, та не забув про загиблого друга. Рід Хвіде любий конунгу, а найлюбіший — Свейн Хвіде, брат Стіґа, ярл Гельсінгньору.
Родич Свейна, Гаральд з роду Скаженого Вовка, ярл Фенгонборгу, теж був в милости у конунга. Задля приятеля свого визнав Вальдемар Данський його нешлюбного сина спадкоємцем титулу і замку.
Вчасно визнав, бо незабаром Гаральд з Фенгонборгу наклав головою, а син його, Хальфдан Гаральдссон, намірився іти в ченці, батьків гріх відмолювати.
Дав Хальфдану права батькові конунг Вальдемар, бо і сам не був безгрішним.
Мав конунг дружину, красуню Соффі, свейку, начебто любив жону свою, та їхав якось через селище поблизу Роскілле і побачив селянську дівчину, що вибігла подивитись на пишний лицарський оршак.
Того ж дня прислав конунг за дівчиною людей, та відмовилася їхати з ними донька бонда. Тоді Вальдемар приїхав сам, згріб дівчину в оберемок, посадив на коня і відвіз до Роскілле.
Стала Тове-селянка двірською панею, а вбирав її конунг в сині оксамитні сукні, золотом шиті, та обдаровував золотими прикрасами. І мав од неї сина Крістофера, якого любив чи не більше від законного принца Кнуда.
Ось тому і зробив конунг ярлом молодого Хальфдана, поступаючись проханням його батька.
А Соффі, свейка, зненавиділа лютою ненавистю і суперницю, і чоловіка, і друзів його.
Зненависть же Соффі підсичує і роздмухує Абсальон, єпископ Данський.
Його превелебність родом з Вілланду* далекого, і дивляться данці на нього як на чужинця.
І зовнішність має незвичну його превелебність — тонкий, смаглявий, чорноокий, сиве тепер волосся колись було чорне, аж лискуче.
Тому й прозвали єпископа в Данії Чорним Вовком.
Його превелебність, як і заповідали апостоли, лагідний, наче голуб, і мудрий, наче змій. Інакшим бути й не можна на цій напівпоганській Півночі, де люди часто лише на шиях носять хрести, а душі їхні погрузли в темряві.
Три десятки літ викорінює Абсальон поганство на землі данській, і слухають його конунги, і оберігається чистота віри.
А що втікають нащадки вікінгів цілими родинами на холодний острів Ісландію, то в цьому вина не церкви, а їх самих.
Бо дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь.
Так говорив Христос, і так чинить єпископ Абсальон, розпалюючи очисні вогнища в Роскілле та Гельсінгньорі.
Конунг Вальдемар, що не кажи, добрий християнин і ревний у справах віри, але зверхність єпископа починає його обтяжувати.
Абсальон бачить три причини тому: Тове, Крістофер-бастард та друзі з роду Хвіде.
Єпископ мудрий, наче змій, і коли спалахує будинок Тове в Роскілле, то нема у тому вини Абсальона. Підпалили бо дім слуги королеви Соффі, і вони ж таки простежили, щоб Тове не вийшла з будинку живою.
Його превелебність не помилився: смерть коханки надломила Вальдемара-конунга та повернула його лицем до церкви.
А як може бути інакше, коли серце чоловіка сходить кров’ю від жалю та каяття…
Крістофера єпископ залишив на потім, а конунгу Вальдемару мовив такі слова:
— Чи відомо Вашій Величности, що Святу Церкву і Господа нашого Христа ображає гніздо поганства трохи не біля наших берегів?
— Рюген…, — мовив конунг, — Рюген… Я вже втратив там кращих своїх людей…
Єдина вдала висадка була ще за мого батька, але й тоді не взяли Аркони, а золота не добули зовсім…
— Золото в капищах поганських, — сказав Абсальон.
— Ніхто і ніколи не бачив рюгенського золота, — відказав Вальдемар, — може і нема його зовсім, а я не хочу даремно губити воїв своїх.
— Пошліть на Рюген Свейна Хвіде, — мовив єпископ, — не одне лише капище, що в
Арконі, і всі вони наповнені багатствами. Коли ярл Гельсінгньору привезе вам докази, може тоді ви повірите, не мені — йому. Чи, може, ярл Свейн боїться рюгенських язичників?
І вигукнув Свейн, що стояв тут таки:
— Не знає страху душа вікінга! Я піду на Рюген і добуду золото, або з’ясую точно, що його нема!
Мудрий єпископ Абсальон, ох, вельми мудрий…
Багато бо вікінгів ходило на Рюген, але мало хто з них повертався до рідних берегів.
Ярл Свейн збирається у похід, і поруч з ним — Хальфдан Гаральдссон з Фенгонборгу.
Велимир, син Величарів, не пізнав би нині брата. З хлоп’яти, кволого та тонесенького, вибуяв зеленоокий красень, ніжними рисами схожий на ельфа.