Ярл Свейн Хальфданові — як другий батько. Як і всі Хвіде — здоровенний лобуряка, Свейн з Гельсінгньору любить смачно поїсти, випити доброго пива і помахати мечем.
Але вірний ярл Свейн в дружбі і завжди дотримує слова, давши його.
Обіцяв він Гаральду з Фенгонборгу опікуватись його сином і є нині Хальфдану другом і покровителем, наражаючись на небезпеку.
Бо недобрі чутки ходять про молодого ярла, звуть Хальфдана чаклуном і ворожбитом, а дехто — і дитям ельфійки, поріддям лісу…
Бо ніхто й ніколи не бачив матері молодого ярла…
Бо говорив часто ярл Хальфдан ріжним людям про те, як вони помруть і завжди збувались ті слова.
Бо обстоював ярл Хальфдан за відьмою Хнельд, яку єпископ засудив на спалення, а коли не вдалося врятувати чаклунки, підкупив ката, аби той задушив Хнельд, заки торкнеться до неї вогонь.
Бо на серці носить ярл амулет з бурштину поганського виду, поруч з хрестиком золотим, ніколи того амулету не скидаючи…
Бо письменний молодий ярл, і знає латини, а при дворі королівському лише двоє письменних людей: сам його превелебність та вчений секретар його, Саксон Граматик.
Аби не опіка Свейна та не милість конунга — скрутно прийшлось би Хальфдану, бо і за менші провини гинули люди. А так — лише дивляться на нього скоса двірські пани, та перешіптуються злякано їхні дружини…
У похід цей спорядив Хальфдан дві лодії, по півсотні людей кожна, і гойдають хвилі його дракар, що зветься «Норн» — «Доля».
Не перший раз юнак іде у битву, та вперше — у морську виправу, і нема радости в серці вікінга.
Не любить Хальфдан убивати, не приваблює його запал бою, і, хоч ніколи ще не бігав він від ворога, битва — не його стихія. Шанує юнак премудрість книжну і часом шкодує, що уліг батьковим наполяганням, а не подався в чужі краї шукати розуму.
А нині ще й болить Хальфданові душа, ой, як болить, а в шумі вітру вчувається півзабутий голос:
«Приходь до нас, братику, з миром…»
— Норн, — шепоче, вдивляючись у обрій, Хальфдан, — Норн…
Ярл Свейн досвідчений ватаг, і без втрат довів свої дракари до місця. Мав він намальовану на шкірі мапу, зроблену торговцями — шпигами, і, керуючись нею, висадився поблизу містечка з самою поганською назвою — Дажбоже…
Ярл Свейн Хвіде, як і багато данців, є потаємним язичником, і перед походом приніс на капищі, укритому в лісі, пожертву Одіну і Тору.
Тож не має ватаг злоби на поган руянських, але наказ є наказ, а виправа є виправа.
І ось уже знімаються з бортів дракарів дерев’яні кола з отвором посередині, і деревця стають осями, і лягає на ці осі стятий бойовими сокирами і нашвидкуруч обтесаний дуб-таран. Руянці, особливо в прибережних містечках, завжди насторожі. Тому Свейн неплекає надій на раптовий напад, і дійсно, зачинені вже ворота городища, до якого збіглися й люди з довколишніх рибальських селищ.
Городище міцно укріплене, з валами, зі стінами з дуба, з вежичок сиплються стріли, а зі стін — каміння.
Та раз за разом б’є таран у браму, від стріл вікінги затуляються щитами і одразу замінюють загиблих. Свейн поспішає впоратись до підходу підмоги з Аркони — не так уже й багато у нього людей, аби витрачати час.
Врешті розбито браму, але насмерть б’ються городян та рибалки, бо нема людини на Руяні, що не вміла б володіти мечем.
Свейн рветься до головного майдану, на якому принишкла гостроверха Святиня Дажбожа. Туди збіглися жінки та діти, засунувши за собою важкі двері, і там же мають бути рекомі скарби.
— Золота не візьмем, то хоч полону наберемо! — рикає Свейн, — вперед!
Захисники міста розсипались по вулицям і цільно стріляють з дахів. Час від часу падає хтось із лави, та знову змикаються данці і проходять небезпечне місце. Бій викочується на майдан, і Свейн уже певен перемоги, бо на відкритому місці славини, з яких рідко хто має на собі кольчугу, є легкою здобиччю.
Частина данців уже нишпорить по хатах, цуплячи все, що погано лежить, розбиваючи скрині та комори.
Хальфдан з мечем напереваги зазирає до якогось дворику, пильнуючи ворога, і раптом бачить, як вояк Хогі зі Свейнового дракара цупить за коси якусь дівчину, а та пручається, мов кицька, з усієї сили.
Хогі, побачивши свого, махає рукою:
— Іди, поділимось, товаришу! Битву бо скінчено…
Хальфдану раптом стає недобре. В скронях б’є кров, наче молот Тора.
«Отак і мою матір колись… взяли…»
Чому подумав саме це? І яке йому діло до чужої здобичі? Але Хальфдан зупиняється і мимоволі, не своїм якимось голосом каже грізно:
— Відпусти її!
— Гей, це не по-товариськи! — обурюється Хогі, та раптом відчуває під горлом холодне лезо клинка.
— Та забирай… — бурчить, — скажений вовк! От клята порода, ласа до жіночого м’яса…
Пізнавши ярла, про якого чув багато недоброго, Хогі вирішує не ставати з ним до сварки. Зрештою, скільки їх буде ще, дівок…
Дівчина, відпущена Хогі, падає, схоплюється і хапає меча, що лежить поруч вбитого руянця. Хогі вже подався геть, а Хальфдан дивиться і дивиться в сірі очі дівчини, і у вухах йому бринить арфа бабусі Медб…
Ті, чия кров в його жилах, взяті на попелищах рідних осель, відірвані від мертвих вже рідних… Хто лежить у цьому дворику — батько дівчини, брат, чоловік? У його матері був чоловік, і він побоявся спитати тоді Велимира, чи не рука Гаральда Торквілльсона убила його…
Дівча тримає важку зброю обіруч і поволі відступав вглиб двору. Хальфдан згадує хапливо слов’янські слова, яких навчився від няньки своєї Мальфріди, рабині, що родом була з бодричів, і говорить:
— Біжи… Ховайся!
Дівчина, зблиснувши очима, піднімає зброю. Хальфдан мимоволі усміхається:
— Біжи! — говорить, — загинеш! Біжи!
Руянка пірнає за якийсь прихатень. Ярл поволі виходить з дворика і йде до майдану, сторожко зиркаючи на всі боки.
На майдані Свейн радить раду, і накидається на Хальфдана:
— Де тебе носить? Ще нічого не закінчилось…
В Святині міцні стіни і двері, а таран не протягти вузенькими вуличками…
Підпалити — пропаде полон і здобич. Свейн бо має досвід в подібних виправах і знає — найчастіше з вогню не рятується ніхто, гидуючи життям у рабстві.
— Висадити двері, — пропонує Хальфдан, злий на себе за хвилину слабкости, — зробимо з парканів загороди, тоді лучникам нас не дістати…
— Молодий, а розумний! — регоче Свейн, і тут-таки відправляє частину підлеглих готувати прикриття від стріл.
Та раптом підбігає вояк з відсталих:
— Мій ярле! Військо!
Свейн хмикає:
— Хай! Прорвемось!
— Кіннота, мій ярле!
— Спішаться, а тут ми їх…
Та біжать ще вояки, обтяжені здобиччю і волають:
— Пожежа! Пожежа!
Передмістя підпалили самі данці під час облоги, і тепер вогонь іде на них.
Ярл ще раз зиркає на Святиню і говорить:
— Треба вибиратись. Здолаємо кіннотників — повернемось. Я думаю, полум’я туди не добереться, а розбігтись вони не встигнуть.
Але за городищем не кіннотники, а піші… Дві лави, укриті за високими щитами…
— Снились йому, сучому сину, коні! — батькує Свейн панікера і горлає:
— Шикуйсь до лави! Вперед!
Вікінги змикають ряди. Кожен знає своє місце — поруч з товаришем, з яким гріб веслом. Здобич летить додолу — вузли, скриньки… Живі будемо — підберемо, а мертвому цього не треба.
Руянці йдуть на них, зімкнувши стрій. Це вже не рибалки у вишиванках і не городяни у вовняних куртках. Шоломи, кольчуги, сулиці… Військо!
— Як це вони дізналися так швидко, — бурчить Свейн, — нічого, прорвемось! До бою!
Ярл Гельсінгньору підіймає сокиру і реве басюрою, забувши про все:
— О-одін!
Лава вдарилась облаву. Руянці посунулись назад одразу ж, і зраділий Свейн горлає, аби данці перешикувались клином. Славини відходять, лишаючи на полі мертвих. Ось-ось побіжать, а тоді вже…
Та з-за близького вже лісочка раптово вихоплюються вершники на білих конях, і темно-багряні плащі в’ються за ними, наче крила янголів смерти… Піша лава одразу ж зупиняється і рушає вперед.