— Сла-ава!
Ярл Свейн гукає, аби змикали коло, вже певний програшу. А кіннота ближче і ближче, і грізний гук летить над полем:
— Наш Бог — Світовид!
І то було все…
Хальфдан Гаральдссон б’ється з розпачем приреченого. Не вдавалося йому ні разу побачити власну долю, але, щоб розгледіти певну загибель, не треба бути ворожбитом.
Високий славин іде на нього, крутячи над головою мечем. Меч важкий, двуручний, але руянець вправляється з ним одною рукою, а в другій тримає щит.
Хальфдан пригинається, і страшний меч ковзає по його шолому. З носа данцю бризкає кров, а очі застеляє багряна мла.
— О-одін! Ярл Свейн затуляє Хальфдана собою. Славин повертається до більш гідного ворога, і щит його тріскає під ударом сокири ярла. Вояк перехоплює меча обіруч і рушає на Свейна…
— Сла-ава!
Хальфдан, що тим часом трохи віддихався, потрапляє під удар вершника. Він уже ледве відбивається, але все-таки зачіплює ворога мечем по стегну.
Хтось із данців підсікає коню ноги, і вершник зіслизає додолу. Вояк зводиться з землі, але штани з брунатної вовни темніють від крови. Хальфдан наносить скісний удар, мірячись по шиї, та поранений пригинається і меч його входить в груди Хальфдану, розриваючи кольчугу-бірн.
Блискавка роздерла мозок молодого ярла, страшне осяяння супутник видінь.
— Велимире!
Ворог стоїть над ним з окривавленим мечем. Стрункий вусатий руянець, зрілий муж, зовсім не схожий на юнака, що лишився в пам’яти Хальфдановій.
Данець, якого біль кинув на коліна, намагається піднятись. Його супротивник осувається на землю поруч з ним. Кров вже вихлюпується руянцю з чобота.
— Хальфдане? Ні! Хальфдане?!
Скривавленими пальцями данець добуває з-під убрання оберіг.
— Велимире, це я! Велимире!
Руянець намагається пізнати в молодім вікінгу риси колишнього хлопчика.
— Хальфдане, чому я? Чому?!
І данець виштовхує з себе разом з кров’ю:
— Норн!
Зблідле лице Велимира нахиляється над ним:
— Не вмирай, братику! Благаю!
— Ти звав мене з миром, — шепоче Хальфдан, — я прийшов з мечем. Ти не винен… Норн…
А до Велимира вже біжать руянці, сп’янілі від перемоги. Попереду всіх — Славута Киянин.
— Велимире, я приглушив одного здорованя в багатій кольчузі. Це, мабуть, якийсь
їхній князь… Викуп буде багатий! Тебе що, поранено? А це хто такий? Велимире!
Син Величарів непритомно осувається поруч з братом. Лице матері Дивини виникає перед ним.
«Доля… Норн…»
Руянці гасять пожежі, виводять зі Святині вцілілих. Небагатьох вцілілих данців, і серед них — Свейна, міцно зв’язано докупи.
Свейна поранено в чоло, але ярл тримається на ногах і кидається до непритомного Хальфдана, якого руянці кладуть на воза. Славута відштовхує свого полоненика:
— Геть!
Велимир, що трохи отямився, кличе Славуту і щось шепче йому. Киянин зводить здивовано брови і киває:
— Дбатиму про обох… То це той самий Хальфдан? Ой, лихо! Що скаже тітка Дивина?
В Арконі, в хатині матері Дивини, допізна горить світильник. Над Велимиром клопочеться жона Славця, а троє його синів сидять поруч і здивовано кліпають очима на бабцю Дивину, що побивається над незнайомим вояком:
— Діти ж мої! — голосить Дивина, — чи для того я вас на світ пустила, аби ви повбивали одне одного!
Велимир лежить тихо, і зрідка постогнує в гарячці, а Хальфдан кидається на ложі, все повторюючи і повторюючи:
— Норн!
Дивина від чужомовного белькотіння Хальфдана ще більше плаче, та кляне той день і годину, коли та сама доля звела її з вікінгом Гаральдом.
Віщий Молибог, що мав велику приязнь до Велимира, прислав до нього найкращого цілителя і сотницьку відзнаку — оправлений в срібло ріг, звуки якого скликають військо. Син Величарів одужав швидко, а за Хальфдана волхв-цілитель сказав:
— Не знаю, чи й виживе. Тверда рука у тебе, Велимире…
Та видужав, вичуняв Хальфдан, майже ціле літо пролежавши.
Як трохи отямився данець, потяглися до Дивини цікаві подивитись та порозпитувати, аж поки не розсердився Велимир:
— Чоловік ледве живий, а ви зі своєю цікавістю. Ще напитаєтесь.
А Хальфдан лежить на ложі і гойдається на хвилях півзабуття. Бачить біля себе жінку із змученим прозорим лицем, а іноді — дівча з селища, що так і пряде сірими, хитрими оченятами.
«Це мені сниться. Бо старшу жону бачив я у видіннях своїх, а дівча це мало загинути…»
Врешті вирішив заговорити з видивом сірооким:
— Де я є?
Хитає дівча головою — не розуміє. Над силу підбирає Хальфдан слова слов’янські, і відповідає дівчина:
— Це Аркона, а ми в домі Дивини, жриці.
— А ти хто?
— Вістуня, відунка з селища Дажбожого. Вчилась у матері Дивини.
— Я вже тебе бачив…
Сміється дівча:
— Наш Велимир геть одбив тобі пам’ять. Ти ж мене врятував, данцю, від здоровенного розбишаки з рудою бородою. А правда, що ти Велимиру брат?
У Хальфдана не вистачає слів для подальшої розмови, і він лише посміхається сіроокій Вістуні. А потім приходить мати, нічого не говорить, сидить і дивиться, а Хальфдан кволими пальцями бере її руку і так засинає.
Наприкінці літа виходив уже Хальфдан на двір, говорив трохи венедською, смішно вимовляючи слова, і все позирав крадькома на Вістуню, що дуже смішило дівчину. Спитав про долю полонених данців — відповів Велимир, що сидять вони під охороною, чекаючи викупу з-за моря, і що Свейн — живий, чим несказанно порадував Хальфдана. Ото і всі були розмови: і брати, і мати їхня наче боялась самих слів своїх.
На серпневе Велесове свято зібралося до Аркони трохи не пів-Руяну. Майдан біля Святині роївся від люду, на чисті дубові столи складалися приношення. Врешті, до громади урочисто вийшов старий Молибог, а за ним шестеро дужих хлопців ледве винесли величезний, в людський зріст, коровай.
Верховний, у сліпучо-білих шатах, з велетенським, окутим золотом рогом в руках, став за короваєм і спитав голосно:
— Чи бачите мене за святим хлібом цим, шановна громадо?
— Ні! — гукнули з натовпу, — не бачимо!
Старого волхва і справді не було видно з-за короваю. Молибог вичекав хвилину і озвався:
— То ж прославимо Богів усіх, а особливо Велеса, що врожаї дає, Дажбога світлого та Світовида, покровителя нашого, аби, з ласки їх, ви й на той рік мене не побачили.
Люд задоволено загудів. Волхв надпив з рогу меду, прославляючи Богів, а тоді подав його жерцеві, що стояв поруч. Кожен служитель Світовидів надпивав з рогу і пускав його далі, по колу. Як ріг опинився знову в руках Віщого, Вістуня, ошатна і серйозна, піднесла золоту карбовану чашу. Молибог нахилив ріг, і по чаші стекло трохи меду.
Люди зашепотілись:
— Врожайним буде і наступний рік.
Троє жерців вивели на майдан білого коня. Жодна людина не сідала на нього верхи, єдиний вершник міг бути у священної тварини — сам Світовид Чотириликий.
Коня підвели до двох рядів списів, навхрест увіткнутих у землю. Жеребець форкнув, мотнув головою. Жерці відійшли набік, і прекрасне створіння переступило через списи й голосно заіржало.
— Правою! Правою переступив! Битимемо ворога і наступний рік!
— Світовид сказав своє слово!
— Сла-ава!
Гамір знявся такий, що Віщий владно підвів посох:
— Мудрість повинна бути, — сказав, усміхаючись, — і в поразці, і в перемозі. А нині, шановна громадо, сідаймо до трапези, славлячи Богів наших.
Хальфдан дивився на все це, і йому стискало горло. Погано розуміючи мову, не знаючи обрядів, він, однак, заздрив цим людям, вільним і безстрашним. Сам він боявся Бога і гніву Божого, трепет проймав юнака, коли схилявся він над рядками латинської Біблії, з яких Бог обіцяв людям сарану, мор, глад і скорпіонів… А тут не було ні трепету, ні страху, лише любов — щира, світла, трошки дитяча…
Велимир різко обіймає його за плечі:
— Лишайся з нами!