Сльози спливають по лиці данця:
— Ні! Я присягав конунгу Вальдемару! Я мушу повернутись!
— Залишайся, брате!
— Тут загинув мій батько! Я не можу…
— Ярла Гаральда палаючий дракар поніс до Вальгалли. Він загинув у чесній битві, на нас нема його крові.
— Як ти здогадався, — пита Хальфдан здивовано, — що батько хотів бути похованим саме так? Це його мрія була, а в Данії давно вже не спалюють померлих…
— Так веліла мати… То ти залишишся?
— Ні!
Велимир розгладжує вуса і кілька хвилин дивиться на веселий гамір свята.
— Тоді не приходь сюди зовсім! — каже різко, — під Дубином я пощадив твого батька, а він знову прийшов сюди з мечем. Прийдеш удруге ти Хальфдане Гаральдссон, за нашими скарбами, а чи за нашими душами, уб’ю і не подивлюся навіть на материні сльози! Запам’ятай мої слова, данський ярле!
Хальфдан підводить голову. Витончене лице з ельфійськими рисами стягнулось у вовчу гримасу:
— Гаразд… Запам’ятаю…
Двоє ворогів стоять межи радіючого люду. Врешті шепоче Велимир:
— Хто зробив це з нами?
І відповідає коротко молодший:
— Норн…
Хоч і пробіг між братами холодок, а все ж таки Велимир продовжував опікуватись своїм гостем-полонеником. Навіть повів його навідати Свейна.
Ярл Гельсінгньору не втратив ні веселого норову, ні бойового духу. Згріб Хальфдана в свої ведмежі лабети і гуркоче:
— Живий! Живий, ельфійське насіння!
Свейн схуд, заріс бородою, на чолі — запалений рубець, слід ледве загоєної рани. Але на долю свою не скаржиться.
— Їсти дають, не знущаються, лікували навіть… Приємно мати справу з чесним ворогом.
Сміється, щось згадавши:
— Хтось із наших чутку пустив, що погани принесуть нас в жертву свойому Свентовиду… Було тут всякого, навіть Хогі Руда Борода про свою безсмертну душу згадав… Ех, перевелись вікінги, страх, страх поселився в душах їх! Ось моє серце не затремтить ні в грудях, ні на жертовній тарелі, бо Одін є Богом моїм!
— Ви б, Свейне, — говорить Хальфдан, — поменше б про це згадували при наших.
— Ти не продаси, — регоче Свейн, — а на решту мені начхати. Слухай-но, Хальфдане, коли посилали ми у Данію звістку про себе, передав я додому, аби окрім викупу прислали рідні чашу золоту. Коштовна дуже чаша, її мій предок взяв як здобич у саксонського ерла, ще за конунга Кнуда, а де той уже її добув — не відаю. Хочу віддати чашу ту Святині Світовидовій, аби відуни їхні взнали моє майбутнє.
— Не треба цього робити, — мовить Хальфдан.
— Чаша, звісно, коштовна, — не зрозумів Свейн, — але за високі знання — висока й плата. Ти ж бо не хочеш мені поворожити.
— Я говорив уже вам, Свейне, що не можу викликати видіння по волі своїй. Та чи витримає душа ваша вагу знання про долю та загибель власну?
Ярл, сміючись, б’є себе в груди:
— В цій душі немає страху! Ворожили вже мені і на кістках, і на рунах, але ніхто не сказав головного: чи вдасться мені, Свейну Хвіде, потрапити до Вальгалли предків своїх. Колись для цього досить було загинути в битві, але нині мають данці на шиях хрести, і, хоч охрещено мене немовлям, а все ж таки сумніваюсь я, чи приймуть Боги до лав ейнгеріїв* людину зі знаком рабства.
— Але рай Христа — хіба не чудове місце? — сумно питає Хальфдан, вболіваючи над приятелевим нечестям.
Сміється Свейн:
— Якщо там буде його превелебність Абсальон, краще вічність провести в чистилищі!
Але я хочу до Вальгалли, і таки туди потраплю, бо Хвіде завжди домагаються свого.
Як не одмовляв Свейна Хальфдан, а коли прийшли з Роскілле дракари з викупом, заявився Хвіде, уже вільним, до хатини Дивини, тримаючи в руках ту саму чашу:
— Вельмишановна жрице, попросіть за мене…
І ось стоїть ярл в головній залі Світовидової Святині й роздивляється на багряні запони.
— Що саме ти хочеш узнати, Свейне Хвіде? — питає Віщий Молибог, і відповідає вікінг:
— Якою буде моя смерть!
— Чи потрібно тобі це знання, вороже наш, а чи просто жартуєш з долею?
Відповідає серйозно Свейн:
— Я не злякаюсь будь-якої відповіді. Але дізнатися хочу одне: чи вдасться мені, вікінгу, що вірить Одіну, померти з мечем у руках, і чи приймуть Боги предків моїх людину, що хреста носила на шиї…
— То ти віриш Одіну, — мовить задумливо волхв, — гаразд… Подивимось, чи відповість тобі покровитель Руяну.
Молибог бере у Свейна чашу і затуляє лице білою хустиною. Так треба, коли просиш про одкровення, аби навіть віддих людський не осквернив присутність Божества.
Волхв заходить за килими, що закривають Образ, а Свейн всім виглядом своїм виказує шанобу, і йому таки страшнувато, не зважаючи на всі запевнення у власній хоробрости. Велимир і Хальфдан, що поштиво стоять біля дверей, теж затамовують подих. Руянець побожно склав долоні, а його данський брат позирає на килими, наче з-за них зараз визирне якесь страхіття, і крадькома хреститься
Віщий з’являється нечутно, наче дух.
— Світовид прийняв пожертву, — говорить, — а слова його перекаже Дивина, жриця.
З маленьких дверцят в протилежній стіні виходить Дивина. Русяве волосся жриці, в якому ще нема жодної сивої нитки, розпущене і трохи не торкається землі. Чоло пов’язане плетеним золотистим оберегом. Довга полотняна сорочка гаптована берегиньками на рукавах і пазусі. За Дивиною вислизає Вістуня у такому ж вбранні. Старша жриця йде, наче сліпа, і молодша підтримує її під лікоть. Прозорі очі Дивини здаються темними провалами.
— Свейне-данцю, — говорить Вістуня, — дай мені якусь річ, що завше при собі носиш. Свейн чухає потилицю, тоді знімає з шиї амулет — кабаняче ікло, оправлене в срібло.
Вістуня бере те і відносить до Дивини. Відунка накриває амулет руками. Лице її потьмяніло від напруження.
— Свейне-данцю, говорить вона різко, — недовго тобі лишилось топтати ряст на землі цій, бо наступної весни ти помреш…
Хальфдан перекладає тремтячим голосом. Свейн ледь здригається, тоді випростується.
— Чоловік, якому ти віриш, — продовжує Дивина, — чоловік шляхетного роду з ім’ям славина пожертвує тобою чорному вовку, що прагне твоєї крови. Я бачу дерев’яну колоду і чоловіка в червоному… Але Боги скандів змилуються над тобою, і помреш ти з мечем у руках, а в останню хвилину побачиш діву на крилатому коні, з якою і підеш у потойбіччя.
Вістуня підхоплює півзомлілу відунку і помагає їй вийти з залі. Амулет Свейна лишається на підлозі.
— Ти почув все, ярле, — говорить Віщий, — чи варто це знання золотої чаші?
— Так, — хрипко говорить данець, — дякую Богам славинів, і вам, вельмишановні служителі…
На майдані перед Святинею Хальфдан хапає друга за руку:
— Свейне, вам не можна в Роскілле!
— Чого це? — буркає ярл.
— Та невже ви не зрозуміли? Чорний Вовк, єпископ, віддасть вас кату, а конунг відступиться від вас! Конунг Вальдемар, мовою русичів, — Володимир… Тікайте до Ісландії, Свейне!
Свейн крутить у руках свого амулета.
— Від долі не втечеш, — говорить, — багато хто пробував. І наш Одді, і славин той, як його, Хельгі… Ольгі…* Забув. Але обидва померли, бо намагались втекти від пророцтва. Я ж не буду тікати від долі, а дивитимусь їй в лице, і тоді валькірія* прилетить за мною.
З тим Свейн і відбув на Шеланн, а з ним ті данці, за яких заплачено викуп, і Хальфдан Гаральдссон, за якого викупу не присилали.
Знову море довкола дракара, та нема вже тих людей, що пливли на «Норні», нема й самого «Норна», і порожньо в душі молодого ярла.
З матір’ю так і не поговорив як слід, з братом розлучились ворогами… А на додачу всіх нещасть запало в душу Хальфданові сірооке дівча, яке вирвав він з рук Хогі, і яке було таке прекрасне в ритуальному вбранні поруч Дивини…
«Чому, ну чому такі затяті вони в поганстві своїм? Охреститися б Руяну, тоді б не було війни…»
«Та невже? — хихикає якийсь бісик в душі Хальфдановій, — а то не б’ються між собою хрещені нормани та хрещені сакси… А то не вбивають одне одного хрещені конунги руські, і не ходять на них війною хрещені ляхи… А то не бились з франками-християнами хрещені окситани*… Війна все одно б була, як не за те, то за інше…»