«Але тоді, принаймні, я міг би залишитись…»
Хальфдан рішуче відганяє від себе негідні думки. Треба забути про Руян і думати про конунга Вальдемара, про його неминучий гнів, та про те, як вберегти Свейна…
Дійсно, гнівався вельми конунг Вальдемар і не допустив ярлів перед очі свої. Хальфдана відіслано до Фенгонборгу, і там дізнався він, вже опісля Різдва, що конунг кинув до в’язниці ярла Гельсінгньору.
Хальфдан помчав саньми до Роскілле, та не прийняв його конунг. Місяць домагався авдиєнції молодий ярл, аж поки не звернувся в розпачі за допомогою до Крістофера-бастарда.
У Крістофера округле селянське личко, волосся гривкою спадає на чоло, та не по-дитячому серйозним є цей підліток у пишній одежі.
— Ті люди, що вбили мою матір, нині хочуть знищити Свейна, — говорить юнак, — він бо — моя єдина оборона. Ще є ти, але тебе теж уб’ють, Хальфдане Гаральдссон…
— Як мені побачити конунга, принце?
— Пам’яттю матері проситиму його про це. Але ти дуже ризикуєш, ярле. Свейна бо звинувачують у зраді і поганстві… Це правда, що він пожертвував ідолу Аркони золоту чашу?
— Правда, мій принце… Але ж ворожать про долю на Рюгені сотні людей.
— Єпископ вимагає його смерти, — мовить журно Крістофер, — а батько не піде проти єпископа…
Конунг таки погодився прийняти Хальфдана наодинці. І ось молодий ярл шанобливо схиляє коліно перед володарем.
Невеличкий покоїк поруч з ложницею здається Вальдемарові більше підхожим для неприємної розмови, аніж тронна зала. Конунг сідає у крісло і мовить:
— Говори, ярле…
— Мій володарю, пощадіть Свейна!
— Як можу я, християнський правитель, щадити поганина?
— Ярл Свейн — найвірніший слуга данських левів! І він — католик, Ваша Величносте!
— Свейн з Гельсінгньору є відступником, ярле. Він погубив свій загін і зрікся віри в Благодать Христову.
— Ваша Величносте, хіба карають смертю за поразку в битві?
— За поразку може й ні, а за відступництво — так. Ярл Свейн визнав, що дотримується старої віри і приносить жертви ідолам. Цього досить для смертного вироку.
— Ваша Величносте, — говорить Хальфдан, і предківське божевілля звучить в його голосі, — не ви бажаєте смерти Свейна, але Абсальон, єпископ. З якого це часу чужоземний піп засуджує на смерть ярлів?
Вальдемар, замість розгніватись, опускає голову:
— Я не можу боротися з церквою, ярле. Конунг англів Генріх колись наважився на це, а потім бичував себе перед гробницею вбитого ним єпископа Томаса… І другий Генріх, імператор Германський, намагався противитись Риму, а потім повз до Каносси на колінах. Я не можу йти проти єпископа навіть задля Свейна Хвіде.
Хальфдан блідне. Зелені очі його спалахують недобрим вогнем.
— Ваша Величносте, я письменний і прочитав багато книг. Я побував на Руяні, де князем зветься керманич війська, а правлять краєм поганські жерці. Я читав «Записки» Цезаря, римлянина, який, до речі, був поганином, і в тих записках багато є про звичаї предків германців та окситанів. І про те, що Рим мусить розчавити всі народи залізною стопою легіонів! Нині у Риму немає легіонів, але є єпископи! Єпископи, які правлять королями варварів! Це ми для них варвари, Ваша Величносте! Наші предки знищили своїх жерців, аби правити самим, не для того, щоб нами правили жерці чужоземні!
Лице Вальдемара багряніє від гніву:
— Ти забуваєшся, ярле Хальфдан!
— Мій конунг, я хочу розділити долю Свейна. Звеліть відвести мене до в’язниці.
Вальдемар б’є кулаком по стільниці:
— Забирайся з Данії, Хальфдане! Негайно!
— Ви мене висилаєте, Ваша Величносте?
— Я рятую тебе, скажений дурню! Я звільняю тебе від присяги і зобов’язань! Тільки забирайся до дідька звідси!
— Ваша Величносте…
Конунг говорить мало не благально:
— Хальфдане, пам’яттю батька твого заклинаю: їдь…
Хальфдан підводить на конунга палючі очі:
— Мій конунг дозволить мені залишитись до смерти Свейна? І побачитись з ним востаннє?
— Я дозволяю, — хрипко говорить Вальдемар, — але наступного дня щоб духу твого не було в королівстві Данському. Бо ти — на черзі… Іди!
Ще два місяці тягнеться Свейнове ув’язнення, бо бажає єпископ витиснути з суду над провинним ярлом якомога більше користі. І хоч навіть на тортурах не зізнався Свейн у зраді, отої золотої чаші-пожертви стало задосить, аби вирок смерти було винесено і підписано
Хальфдан прийшов до в’язниці, маючи на руках дозвіл конунга. Коли побачив Свейна — жахнувся: тінь лишилась від колишнього веселого велета. Рудувате волосся перевите срібними пасмами, і в бороді сивина, тіло під руб’ям в незагоєних рубцях. Але голос лишився тим же, і так само незламною є душа ярла Гельсінгньору.
— Ти пива мені приніс? — рявкає Свейн, і очі Хальфдана наповнюються вологою.
— Хальфдане! — завбачив Свейн слабкість молодого друга, — ти вікінг чи баба? Зараз же припини мені рюмсати!
Хальфдан передає охоронцям діжечку доброго пива, яку ніс за ним слуга. Вони, звісно, теж сьорбнуть, але і смертнику щось перепаде. Свейн задоволено гмикає:
— Гульнемо наостанку! Що так дивишся? На себе не схожий? Звісно, це тобі не Рюген поганський. Як каже його превелебність, зі мною поводились з любов’ю та милосердям…
— Говорив же вам — рятуйтесь! — мовить Хальфдан.
— До дідька… Ах, конунг… Конунг… Не вірив я до кінця, що віддасть він мене
Чорному Вовку. Але все сталося по слову відьми з Рюгену, твоєї матусі. Ось тільки в одному вона помилилась: не з мечем у руках я помру, а від катівської сокири. І не побачити Вальгалли Свейну Хвіде, як вух своїх…
Хальфдан нахиляється до самих ґрат і щось тихо шепоче. В очах Свейна спалахують іскри:
— А ти?
— За мене не бійтеся…
— Не можу я… ти загинеш!
— Норн! — коротко відповідає молодий ярл, і Свейн простягає йому руку крізь ґрати.
— Друже…, — шепоче, — друже…
— Ви підете до Вальгалли, Свейне, — мовить Хальфдан так само тихо і йде, а ярл
Гельсінгньору, раптово повеселілий, гримить своїм басюрою до вартових:
— Відчиняйте діжку, ледацюги! Вас пригощає Свейн Хвіде!
На площі, в Роскіллє, перед собором недобудованим, що височіє кам’яною громадою над містом, мають стратити ярла Свейна.
Ще з вечора приготували майстри і крісла та поміст для знаті, і лави для шляхти, а ешафот готувати не треба, він давно уже очікує чергову жертву.
Простолюд же збігся ще до сходу сонця, аби стати ближче та не пропустити видовища. Знать почала збиратись пізніше, і тільки опівдні з’явився конунг з родиною.
В кріслах на помості сам Вальдемар з жоною Соффі, принци-спадкоємці Кнуд та маленький Вальдемар, поруч — його превелебність, а за ним чипіє вірний Саксон, літописець.
Бо любить його превелебність, аби діла його лишалися у вічности, списані в мові латинській, як діяння римлянів, предків його.
Свейна привезли одразу ж після прибуття конунга. Ярл, зодітий в чисте, з підстриженою бородою, стоїть на повозі рівно і неуважно слухає в’язничого священика.
Коли підіймається на ешафот Свейн Хвіде, то рявкає басюрою:
— Маю останнє бажання! Хочу випити кухоль пива з рук найближчого друга!
— Вам про спасіння душі думати треба нині, — усовіщує Свейна душпастир, а той регоче:
— Такого пива, як у королівстві Данському, немає на тому світі! Чи залишились ще друзі у Свейна Хвіде?
З лави, де розмістилась шляхта, встає Хальфдан Гаральдссон і рушає до ешафоту. Хтось із жалісливих торговців передає йому з рук в руки дерев’яного кухля з накривкою.
Варта не знає, чи пропускати Хальфдана, але конунг Вальдемар каже зі свого місця:
— Нехай іде…
Хальфдан підіймається на ешафот і простягає Свейну кухля. Руки ярлу зв’язано спереду, аби він міг скласти їх до останньої молитви. Свейн підносить кухля до вуст, і тут Хальфдан прихованим у рукаві ножем розтинає мотуззя. Смертник шпурляє кухля й вихоплює меч із піхов, що висить на поясі у Хальфдана.