— Ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай… А я-то думав, що він давно подався до Гіндії, за батьком своїм…
— Він шле тобі вітання і дарунки. Мені дійсно пощастило, що він зимував у Роскілле, а то б…
— Завтра ж пошлю когось до Градця, — роздивляється Велимир дари Василеві, — чого ж він сам не приїхав?
— Поспішає… Два роки мотався по світі. Скучив…
— А ти сюди надовго, чи як?
— Я… не знаю, брате… Я боюсь…
— Та чого боїшся, брате?
— Я, — зітхає Хальфдан, — є грішником. Я зробив так, аби Свейн помер нерозкаяним у поганстві своїм. Я читав Святе Письмо і тлумачив його сам, а це ще більша провина. Я боюсь свого Бога…, бо мені здається, що Він не любить свої творіння, і є таким же хижим, як Боги Свейна… Мені здається навіть, що й син його лише вдає із себе доброго, бо єпископ Абсальон катує і страчує во ім’я його, а він мовчить, і не подасть знаку, що він не бажає крови… Ти пам’ятаєш Хнельд, Велимире? Її ж таки схопили, і єдине, що я міг зробити — це дати їй легшу смерть, ніж та, що для неї приготували. Я заздрю Василеві, він бо не вірить і не боїться, а я вірю — і боюсь…
— Брате, я не волхв, я воїн, — розгублено мовить Велимир, — і я ніколи не боявся ні Дажбога, ні Світовида, та й нікого з тих, хто живе на Сварзі. Я не знаю, чим тобі помогти… Наші Боги не прагнуть крови, не бажають людської жертви… Для них не треба ламати ні тіло ні душу… Може мати, жриця, поможе тобі зладнати зі збуреною душою?
— Я — лише відунка, — говорить Дивина з жалістю, — бідне моє дитя, я не розумію твоєї муки, хоч і відчуваю її силу. Ну, як можна вчити добру, а творити зло? А саме це роблять ваші жерці, кров’ю на віру свою навертаючи…Може б тобі, синку, спитати ради в мудреців наших?
Хальфдан хитає головою:
— Мудра людина — все-таки лише людина… Я благаю у Бога знаку, та небеса мовчать…
Опісля пишного частування до краю втомленого Хальфдана поклали спати в знайомім вже покоїку. Як пораненим був, то вивчив тут кожну дрібницю. Тіні від свічі блукають по стінам.
Данець згадує, що він наговорив руянським родичам, розмарений піднесенням та хмільним медом, стискає хрестика свого і одмовляє молитву раз, тоді вдруге…
— Вибач мені, Господи… Я тільки людина і я зовсім заплутався. Певне, мав рацію отець Гьюкі, коли говорив, що мирянам не можна читати Святих Писань, аби не впасти у спокусу. А ти не сердься, Світовиде Арконський, на чужинця у володіннях твоїх. Тебе любити легше, а мій Бог — Бог ревнивий…
Подушки пахнуть чистим полотном і якоюсь травичкою. І так далеко від цього дому страх, туга і біль.
— Ма-мо, — знову вимовляє Хальфдан, наче куштуючи незвичне слово на смак, а тоді засинає без сновидінь.
Мудрий єпископ Абсальон, вельми мудрий…
Тове мертва, нема і Свейна Хвіде, Хальфдан Гаральдссон пішов на вигнання, а Крістофера-бастарда конунг відіслав до Ютландії.
Тепер можна подумати і про вічну славу. Конунга славу і, ясна річ, свою.
За дозволом з Риму, проголошує його превелебність хрестовий похід на острів Рюген, гніздо поганське. Тепер кожен християнин у королівстві Данському, окрім, звісно, рабів, може отримати спасіння душі, не випускаючи з руки меча.
Не самі данці йдуть воювати Рюген, цього разу є у них і союзники.
Ось вони всі на раді у конунга: князь Казимир, веселий лях, що мріє про хрестові походи та подвиги лицарські, Богуслав, чеський лицар, та князь бодричів Прибислав, во хрещенні Готліб, з дядьком своїм, Готфрідом фон Шверином. Усі привели війська…
Мудрий єпископ Абсальон, вельми мудрий…
Бо пам’ятає мудрість римську — поділяй і владарюй.
П’ятий славин на цій нараді — Мислик, син Любечарів, родом з Аркони, що іменує себе князем руянським. Нещодавно прийняв він віру Христову, зветься нині Міхелем і ладен помагати данцям нищити родичів своїх.
Мислик уже уявляє, як буде правити своїм князівством, бо пообіцяли йому за зраду добрячий шмат руянської землі.
Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість. Все життя почувався Мислик скривдженим та ображеним, нині довести має, що помилились мудреці арконські, і народжений він для того, щоб володарювати.
А військо данське очолює сам конунг Вальдемар, спраглий подвигів во ім’я Христової віри.
Хоч і є конунг данців правнуком книжника, русича Мономаха, та не знає письма і латини.
А знав би — зрозумів би конунг, що товче його превелебність водно про зруйнування Аркони, як сенатор римський колись про зруйнування Картагени, і вигода від тої руїни — тільки самому Абсальону.
А вміли б князі слов’янські дбати трохи далі, ніж про завтрашній день, то здогадалися б, що тевтони і сакси, розтоптавши опісля загибелі Рюгену позосталих венедів, повернуть на них — і горе тоді Чехії та Польщі…
Та не вміють князі передбачати майбутнє. Щодо ж бодричів та руянського зрадника — то байдужа хрещеним душам загибель Роду їх. Себе вони рятують і про себе дбають, не знаючи, що використають їх — і зрівняють із землею.
Мудрий єпископ Абсальон, та не менш мудрі Віщий Молибог й волхви арконські.
Не лише передбаченням вірить старий правитель Руяну, а й словам вивідачів своїх.
А говорять ті вивідачі, що збирає конунг Вальдемар воїнство ціле, а не дві-три ватаги вікінгів. І білий кінь Світовидів відмовився ступати через списи.
Тому тримає Віщий на побережжі пішу рать під проводом Славути Киянина.
Одного не змогло передбачити та провідати Коло віщунське — підлої зради, бо досі жоден руянець не зрікався ще Богів своїх і предків своїх.
А люд руянський, за майбутнє мало думаючи, працює собі та веселиться, коли підійде свято.
Втім, і без свята можна знайти розвагу. Ось збіглося півАркони подивитись, як волхв Божидар освячує злюб Дивининого сина-данця та Вістуні-віщунки.
Хальфдан, вбраний у гаптовану одіж руянську, почувається скуто і не підводить очей. А Вістуня радіє собі і щебече, мов пташка на гілці. Найбільше ж щастя в очах матері-Дивини, тепер бо ніде не щезне син, не подасться в далекі краї, як хотів був напочатку, і не ланцюги скували колишнього бранця, а русяві коси коханої.
Велимир дивиться на молоду пару і роздумує, на добро це чи на лихо. Занадто міцно взяв у кільця братову душу змій Мідгарду.
В усякому разі не піде тепер проти Руяну з мечем колишній вікінг, а отже — не буде ворогом.
А щодо віри його — то хай молиться, як хоче, силувати ніхто не буде міняти Христа на Світовида…
Мати ж Дивина каже просто:
— У нас лихих звичаїв нема, а все хороші. Обживеться і звикне…
Дійсно, як настала зима, дізнався Хальфдан, вельми дивуючись, що і тут справляють Різдво, трохи не того самого дня, що і в Данії, тільки святкують народження Сонця-Дажбога.
А так — майже все як удома: пісні, веселощі, навіть пиво…
Хальфдан все ще думає іноді про неминучу розплату за гріхи свої. До старих нові додались — живе він з жоною поганської віри, і солодко це йому, звичаї ж поганські не тільки не мерзять, а навіть подобаються.
Шепочуть вуста його молитву, та мертві слова латинські, і звук їх — як шурхіт листя, а поруч красуня русокоса волосся на ніч розчісує:
— Коханий мій ельфе…
І тягнеться Хальфдан до рожевих вуст жони, забувши про все на світі.
А тим часом пройшов уже рік від Хальфданової втечі, і мирного щастя лишилось — до літа.
Знають про це віщуни арконські, бо з наказу їх укріплюють руянці побережні гради.
Та лихо віщують і прикмети, і знаки, і лівою ногою ступив за списи білий кінь Світовидів.
Бо єпископ Абсальон, що дає поради конунгу, вирішив не повторювати колишніх помилок, а всі сили кинути на облогу Аркони.
Коли впаде твердиня Світовидова — піддасться і Руян, в захист ідола арконського вірити переставши.
На побережжі ж військо князів-союзників утримуватиме решту руянських загонів, не даючи прийти на поміч стольному граду.
А Мислик, син Любечарів, обіцяв показати підходи до скелястих берегів півострова Вітового, аби взяти Аркону в кільце і з моря, і з суші.
Прибислав-Готліб же з ободритами має захопити джерело, що дає воду місту. Колись, під час одної висадки, перекрили його данці, і скрутно прийшлося арконцям, доки не підійшла підмога з побережжя.