— А як же вирай? — сонно питає Мстиша.
— Прокинешся — шепоче Світанна — вже у вираї, онучку.
Троє жінок мовчки дивляться на Дивину, що заклякла над дітьми. Зрештою відунка стиха говорить:
— Все…
Добряна бере зі скринечки жменьку кульок і старанно жує. Світанна обіймає
Дивину й простягає руку за своєю долею. Славця ж хита головою:
— Я проберусь до чоловіка і помру разом з ним.
— Ти не встигнеш, — мовить Дивина, — вони на вежі, а ворог на вулицях вже.
— Проберусь. Вежа ще тримається, я чула голос рогу.
— Ну, то йди.
Славця цілує свекрусі руку, обіймає матір Світанну і півсонну вже Добряну. Кидає прощальний погляд на дитячі тіла під стіною:
— Прощавай, роде мій…
Потім вибігає геть, а Дивина сідає посеред хати і чекає, доки поснуть жінки.
Віщунка не має права на легку смерть, бо хтось же повинен запалити погребове вогнище. В пам’яти зринає минуле: дівоцтво у Градці, батьки, брати, родичі, брат Станимир, найстарший, розумний і лагідний, навчання в Арконі, Величар — перше кохання дівоче, співучий його голос з дивною нетутешньою вимовою, немовлятко Велимир, страшна звістка про загибель чоловіка…
Згадує Дивина і як поїхала вона до Градця навідати рідних, лишивши Світанні малого Велимира, і як палав узятий вікінгами Градець, а її, напівпритомну, ніс до дракара чоловік в окривавленій кольчузі.
Кров же на тій кольчузі була братів Дивиних…
— Ні ми, ні діти, ні онуки наші не будемо рабами данськими, — повторює Дивина як закляття, і запалена свіча не тремтить в її руці.
Велимир, син Величарів, утримує вежу. Хоч уже прорвалися данці в місто, але жоден з них не торкнувся станиці-корогви. Витратили вже оборонці стріли і взялися за сулиці, скидаючи вниз усіх, хто намагається видертися на забороло.
Час від часу Велимир кидає погляд на гострий дах Святині, що височіє над містом. Там не видно вогню, отже ще б’ються воїни Бога…
І час від часу трубить Велимир у ріг, сповіщаючи побратимів, що живий іще.
Ось ще якась постать виринула з диму, чіпляючись за беревна огорожі, і наставляє списа руянець, та раптом чує знайомий голос:
— Це я, Славця!
Велимир втягує жону нагору, і Славця, напівзомліла, притуляється до нього:
— Ледве пройшла… Ворог біля Святині вже.
— Але там б’ються?
— Б’ються.
— Що з родом моїм?
— Мати Дивина спорядила всіх в останню путь.
— І сини наші?..
— Вже у Вираї.
— Так і треба, — понуро говорить Велимир, — я б теж не віддав би їх змію Мідгарду. А ти чого не з ними?
— Бо кохаю тебе, сину Величарів, і солодше мені померти обік тебе.
Велимир вдивляється в зчорніле, закіптюжене лице дружини. Колись звав він її слов’янською дівою, порівнював з князівнами Руси… Багато літ вони опліч, не дівча вже Славця, а зріла жона. І хоч жили вони завше у мирі та злагоді, давно вже не мовив Велимир їй слова кохання.
— Подруго моя, — шепоче він ніжно, — красуне моя…
Хальфдан, що принишк під стінкою, раптово підводить голову:
— Ти щасливий, брате! Ви підете разом. А я не зустріну вже Вістуні. Оце не пропустить мене…
Велимир дивиться на хрестик золотий в руці братовій і хита головою:
— Зустрінеш, Хальфдане! Вір, що зустрінеш!
Внизу данці спішно лаштують драбини, накази маючи — добути корогву та покласти її до ніг конунга Вальдемара.
— Го-туйсь! — гукає Велимир. І Хальфдан хапається за зброю, те саме роблять троє позосталих Велимирових підлеглих. Навіть Славця бере сулицю і стає поруч з чоловіком. І знову тужно кричить Велимирів ріг — «ми ще живі».
Віщий Молибог в Святині чує голос рогу крізь розчинені двері. Божидар, наставник, що сидить поруч з ним, говорить стиха:
— Це кличе син Величарів, та нізвідки чекати підмоги…
— Не підмоги він чекає, а прощається, — озивається правитель Руяну, — доброго воїна виховав, Божидаре.
— Біля Святині воїнів Бога три десятки та ще троє, — говорить Божидар, — це вже всі, Верховний…
— Солому, смолоскипи приготував?
— Все є, Віщий…
— Не дай їм Святині, Божидаре.
— Добре, Віщий…
— Де решта служителів?
— На площі, з воїнами. Б’ються.
— Добре, — мовить Молибог, — і ти іди… Скінчено…
— А ви, Віщий? Раптом щось…
— Мене вони не візьмуть.
Божидар раптом опускається перед старим на коліна:
— Я був вашим учнем, Верховний… Ви призначили мене наступником… Я вірив… Вам і Богам нашим. Чому ми гинемо? Де потуга Світовидова? Чому Боги покинули нас?
— Чим менше людей славлять їх імена, тим слабшають Боги, — м’яко озивається правитель, — я провів на цій землі сто і двадцять літ, Божидаре, і добре знаю, що таке ота сила, яку Велимир змієм Мідгарду звав. Знаю, що обертає ця сила підлість на цноту, а дурість на розум. А підлих та слабких, душею вбогих, на світі завжди більше, аніж гордих та сильних. Нас задавили числом, Божидаре, бо проти світу всього не опертись Руяну. Але Боги не зрікаються вірних і не підуть геть, доки хоч один славин пам’ятатиме їх імена…
Старий заплющує очі, а Божидар цілує йому руку і йде до дверей. Верховний лежить непорушно, поволі тамуючи подих. Повільніше й повільніше б’ється серце правителя Руяну. І згасаючою вже свідомістю чує Віщий Молибог прощальний крик рогу.
Вітер гонить полум’я по дерев’яним укріпленням, і вже півміста горить високим вогнем.
Велимир, син Величарів, протрубивши востаннє, віднімає ріг від окривавлених вуст. Над Святинею немає диму, отже не скінчилася битва.
А його, Велимирів, бій, схоже, закінчується. Мертві друзі його, і Славця лежить на підлозі, притиснувши руки до рани. Один лиш Хальфдан ще тримає меч.
У вибиту браму поволі в’їжджає переможець — конунг Вальдемар під золотою корогвою з блакитними левами. З ним єпископ, зодітий, як воїн, та охоронці в золотих з блакитним накидках, і червона облямівка по тих накидках — як кров.
Конунгу доповідають, що Святиню оточено і незабаром буде взято. А що до корогви, то поки що не вдалося пробитися на вежу.
Вальдемар дивиться на тіла біля брами. Це його воїни, ті, що намагалися добути станиці. Мертвих дуже багато, а зверху все кричить і кричить голос рогу.
— Оповіснику! — кличе конунг, — знайди-но перекладача.
Оповісник повертається з Мисликом Любечаровим.
— Скажи їм, — велить конунг, — що Вальдемар Данський шанує хоробрість. Даю
лицарське слово, що збережу життя усім, хто є на вежі. Нехай віддадуть корогву і будуть вільні.
Велимир слухає знайомий голос Мислика, що промовляє венедською конунгові слова, і блідне од ненависти:
— Це ж він продав нас! Погань!
Потім трохи охолонувши:
— А твій конунг добрий, Хальфдане! Життя дарує нам…
Лице Хальфдана стягує вовчий вишкір:
— Дарунок щедрий, та не до часу…
Данець відіймає од боку долоню. З неї скрапує кров.
— Отак, Велимире… Темніє в очах мені…
Вогонь лиже дерево вежі, дошки підлоги гарячі, а коси мертвої Славці починають тліти.
— Рятуйся, Велимире, — шепоче Хальфдан, — конунг дотримає слова…
Велимир кілька хвилин дивиться на лик Гнівного Сонця, тоді обдивляється
довкола. Вогонь уже всюди, спуститись можна дійсно лише туди, де данці.
— Іди, Велимире! — наглить Хальфдан, та руянець втирає з чола піт і говорить майже весело:
— Братику, хочеш напевне потрапити на луки Сварожі?
Болісною надією спалахують очі вмирущого.
— Лише крок ступити — і помчать нам назустріч Світовидові коні…Чуєш, Хальфдане?
— Вістуня, — мовить данець, — і наша дитина… Я певен був, що народиться син…
— У тебе буде син…
Велимир кидає на станицю останній погляд:
— Усміхнись, Дажбоже! Не нам — так іншим, не тут — так інде…
Тоді знімає корогву і дає її Хальфдану:
— Оце буде твоєю відзнакою, брате. По ній признають тебе Боги.