Молодший син Дивини притискує до себе важкенький згорток і ховає лице у брата на грудях:
— Я готовий, Велимире…
— Не бійся, — мовить заспокійливо старший, — це швидко…
Перевіряє, чи добре зібрався у дорогу. Меч батька Величара, вірна зброя, при поясі, сотницький ріг при боці, станицю понесе Хальфдан… Добре було б самому з’явитися перед Вишніми з врятованою корогвою, але брату це потрібніше, нехай несе.
Знову лунає знизу заклик оповісника. Велимир вилазить через ляду на дашок вежі по невеличкій драбинці і втягує за собою пораненого.
Велетенським погребовим вогнищем палають з обох боків дерев’яні укріплення валу.
— Наш Бог — Світовид! — кричить Велимир на всю міць легенів і стрибає просто в полум’я, не випускаючи з обіймів Хальфдана.
А Святиня стоїть, і не видно над нею диму. Не видно, бо поліг Божидар, вражений стрілою, не встигнувши підпалити храму.
По тілах оборонців увірвалися данці всередину, розбили храмову скарбницю, золота ж, однак, знайшли менше, ніж сподівалися. Сам же Образ звелів конунг Вальдемар порубати бойовими сокирами на частини, що і було виконано.
Саксон, секретар єпископа, що проник до Святині слідом за воїнами, озирав усе цікавим оком, аби потім точно описати. А оскільки поштивого ченця брав страх перед нечистою силою, то потім присягався він, що бачив, як із підрубаного Образу вирвалося щось яскраве і пішло у небо.
То відійшов за своїми оборонцями дух-покровитель Руяну…
Данці змушені були вийти з міста, що стало велетенським погребовим вогнищем, і вже поза мурами святкували перемогу й варили собі їжу, розпаливши перший вогонь рештками Образу. Та нікому було плакати від наруги над Святинею, бо не взяли полону з Аркони жодного чоловіка.
Коли ж зійшло багряне вранішнє сонце, то не Аркону прекрасну, а руїну освітило воно рожевим сяйвом, і потьмянів від болю лик Дажбожий.
Руян ще опирався, ще тримався Градець, ще боролися проти вторжників містечка і селища.
Трохи не кожний хутір брали з боєм данці та їх союзники, на поганську впертість дивуючись, і подвиги їх описував латиною Саксон Граматик, аби у віках лишилися діяння данців, римлянів достойні.
Вцілілих же венедів змусили прийняти Христову віру разом із рабством своїм.
Мислик, син Любечарів, замість винагороди отримав у спину стрілу, ідучи лісом у свої нові володіння. І багато хто з нових хазяїв острова мав те саме вітання від своїх підданих.
— Не людність, а розбійнича ватага! — обурювався конунг Вальдемар і віддавав
накази катувати і страчувати схоплених розбійників, а спорожнілі землі населяти данцями. Та бонди неохоче селились на Рюгені, боячись за життя свої.
Єпископ Абсальон не задовольнився знищенням Образу, а наказав спалити і Святиню. Аркона стояла пусткою кілька літ, коли ж сяк-так її відбудували, то хвалився його превелебність, що першою будівлею нового міста була церква Христова.
«Так пролилася над Рюгеном благодать Господня» — закінчив своє писання про події ті Саксон Граматик.
Обходять стороною осяяний Господньою благодаттю острів торгові лодії, бо вже ніхто не виробляє на Рюгені ні полотна знаменитого, ні тканин вовняних, ні інших товарів. І Василь Буслаїч, купчина новгородський, загледівши здалеку почорнілі від гару скелі Вітова півострова, скидає шапку, хреститься й зітхає, згадуючи знайомців своїх:
— На морі-окіяні, на острові Руяні… Ех… Життя-життя… Аби хоч дізнатися мені,Хомі невіруючому, чи існує те, за що ви полягли…
— Напевне ж, за волю, Буслаїчу, — озивається стиха принишклий Шельма, — який
дурень захоче у рабстві бути в чужоземця…
— Та справа не тільки у волі. Хотів би я дізнатися, чого вони так чіплялися за ідолів своїх. Хоч би приснився ти мені, Велимире, сину Величарів, та розказав, що там у потойбіччі…
Десь далеко, в іншому світі, летять по росяних луках білі коні, землі не торкаючись, і вершники їхні — душі воїв Світовидових…
А назустріч їм біжать по траві жони, матері, діти, і Хальфдан обійма свою Вістуню, а вона трима на руках немовлятко, Мстиша ж Славутин хвалиться перед батьком білим лошам і годує його з руки травою…
Бо дається кожному по вірі його життя вічне, і древнішою є ця мудрість навіть за змія Мідгарду.
Боги ж слов’янські стережуть світ свій, усміхаються своїм вірним, і тисячоліття вже тремтить срібна нитка між Сваргою та світом цим, тремтить, але не уривається.
Доти не урветься ця нить, доки хоч один славин пам’ятатиме Богів своїх і предків своїх.
ПІСЛЯМОВА
Біля берегів Німеччини є невеличкий острів, що має назву Рюген. Нині він приваблює хіба що туристів, але в давні часи Рюген-Руян мав для слов’янського світу те саме значення, що Дельфи для світу античного. Руян був «оселею провидців» і славився своїми віщунами. Люди з усієї Європи приїжджали туди, аби дізнатись про своє майбутнє.
Завдяки своєму відособленому розташуванню, Руян зберіг найдавніший суспільний устрій — жречеське правління, і культ Світовида Чотириликого, якого можна порівняти з Чотириликим Брагмою Ведійського світу. Людність, що населяла острів, була слов’янського походження і мала числених родичів на материку. Досить лише згадати, що різноманітні венедські племена населяли тоді територію від Східньої Прусії до ріки Ельби (нині території Польщі та Німеччини.)
Наприкінці 12 століття венеди зазнали потужного удару від народів германського та скандинавського походження. «Хрестовий похід на Схід» розпочався значно раніше, у 10-му столітті, і падіння Руяну було одною з останніх подій цієї затяжної та кривавої війни. Виправдання ж фізичному винищенню населення величенької частини Європи було одне — слов’янські племена дотримувались прадавньої віри та звичаїв, а отже були поганами, які не мали права на існування. Лицарські ордени, котрі були провідною силою цих воєн, у боротьбі з непокірними сусідами ламали всі тодішні військові закони та звичаї. Саме у війнах зі слов’янами- лютичами прозвучала знаменита девіза, котру потім узяли на озброєння єзуїти: «Слово, дане іновірцеві, не є словом».
Опісля падіння Аркони, винищення венедів та прусів продовжувалось ще двісті літ. Вцілілі слов’яни нещадно онімечувались. В 14-му столітті на Руяні, що навіки став Рюгеном, померла остання людина, що знала мову венедів. Цілий народ зник без сліду, а з ним багата культура, про існування якої можна дізнатись лише з писань його ворогів.
Нам, українцям, які пережили не менш напружену боротьбу, і все ж таки втримались на мапі Європи, слід знати, що колись ми мали родичів, якими можемо пишатись. Про зв’язки між русичами та венедами говориться у Велес Книзі, за одною з версій саме з бодричів походив знаменитий князь Олег, і дай Боже нам так бути вірними своїй землі і звичаям, як ті люди з понад холодного моря. Вибираючи між рабством і загибеллю, вони вибрали загибель. Жорстокий вибір, але що ж… Таким є життя.
ПРИМІТКИ
Стор.1 * Аркона — стольне місто острова Руян. Саме там знаходилася знаменита Світовидова Святиня, описана у «Діяннях Данців», хроніках, скомпонованих Саксоном Граматиком.
* Лодія — невеличкий корабель з однією мачтою та вітрилом.
* Буєсть — буйний, відважний
* Урмани — предки сучасних норвежців. Іноді урманами, або ж варягами називали змішані ватаги здобичників — найманців.
* Берсерк — людина, здатна на так зване «бойове божевілля». Іноді такий стан досягався вживанням настою з мухоморів. Людина в стані «бойового божевілля» ставала практично нечутливою до болю і надзвичайно сильною.
Стор.2 * Різи — давньослов’янські письмена.
Стор.4 * Роскілле — тодішня столиця Королівства Данського.
* Ярл — шляхетський титул у Північній Європі, ідентичний графському.
* Свеї — шведи.
Стор.6 * Шеланн — о-в Зеландія, частина Данії.
* Ересунн — пролив між Шеланном та Скандинавським півостровом
Стор.7 * Ерін — самоназва Ірландії.
Стор.10 * Сканди — загальна назва усіх скандинавів.