Велимир поволі зітхає. Коло — то найвища мрія кожного руянця. Зрештою, в краї, яким правлять волхви, це єдиний шлях сягнути влади.
Та влада — це щось далеке і суворе, а ось тут, поруч — блиск мечів, і запал бою, і ворожа кров на лезі клинка…
— То моя доля — боронити Руяну, Віщий?
— З часом, — озивається Молибог лагідно, — зможеш стати до лав воїнів Бога. Якщо зумієш відзначитись.
— То ж дайте мені пробу, Віщий!
— Проба вже чекає на тебе, сину Величара. На весні тут були люди від князя Ніклота. Пам'ятаєш?
Велимир киває, згадавши сумовитих неговірких бодричів-посланців, та їхнього старшого — темноокого княжича Вратислава. Він, Велимир, прийшов якраз на святинний двір навідати Буєстя, що ніс службу в охороні храму, і добре роздивився посланників.
— Ніклот готується до війни й прохає підмоги. На нього рушили сакси в союзі з данцями. Вже мали кілька дрібних сутичок. У нас зараз мир з королівством Данським…, але родичам треба помагати. Ніклот просить зброї, поки що лише зброї, та може доведеться посилати й дружину. А щоб її послати, треба, щоби конунг Данії не надумав напасти й на нас.
Велимир ще не розуміє. З ним ніколи до цього часу не говорено про такі серйозні речі.
— Зброю повезе купецька лодія, — продовжує Віщий, — є в Градці один торговець, що не вперше виконує мої доручення. Та листи до Ніклота і тамтешніх жерців я можу довірити лише воїну, і воїн той має зробити все, аби дощечки не потрапили до ворожих рук. Є нині кілька хрещених душ, котрі служать герцогу Саксонському, і ці відступники знають наше письмо. Оце і буде твоєю пробою, сину Величарів… Зладнаєш?
Велимир облизує вуста і говорить:
— Так…
— То ж склади присягу, воїне, і йди назустріч долі!
З дверцят у протилежній стіні виринає служитель і тягне за мотуз, що звисає зі стелі. Килими довкола Святого місця поволі розсуваються. Один з чотирьох ликів Божества дивиться просто на Велимира. Лице грізне, сповнене спокійної величі і чимось нагадує півзабуте чоловіче обличчя з такими ж довгими вусами. Лице батька Величара.
— Перед Ликом Світовидовим, — говорить волхв, а Велимир молитовно повторює,- присягаю Мечем Аркони та її корогвою вірність Богам своїм і Землі своїй а також Роду свому. І чують це і Боги, і чури, і пращури, і бачиш мене ти, Світовиде Арконський, а інших свідків не потребую!
Молибог побожно бере до рук великий ріг, окований золотом, що висить на грубезнім золотім ланцюгу при боці Образу.
— Пий, Велимире…
Юнак ковтає духмяного питва, що пахне медом і травами, і по жилам йому наче пробігає полум'я.
— Про решту розкаже тобі Божидар, — говорить Верховний, віднімаючи ріг від вуст молодого воїна. — А Рід твій нехай знає, що єси ти воїном, сину Величарів. І пребуде Матір-Слава з тобою до смерти твоєї.
Велимир ще раз зводить очі на лик Світовидів і шепоче липкими від свяченого меду вустами:
— Вірним до смерти буде воїн твій! А інших свідків не треба присязі моїй, Світовиде Арконський.
Мати Дивина збирає сина в дорогу. Тут-таки, в світлиці, скупчилась вся нечисленна челядь: дві дівчини з весі, що пораються в оборі, материна учениця Вістуня, дівча років десяти, та раб-данець Сіньотлі. Речей небагато — торбина з харчами, дві чисті сорочки, меч батька Величара — зброя, гідна хоча б і князя. По лезу золотом наведена блискавиця Перунова та охоронні рези, що складаються в такі слова: «Напувай лише ворожою…» Тітка Світанна говорила, що меч цей зачарований і не використовувався ніколи у братовбивчих війнах. До того часу, поки Володимир, київський князь, не розтяв Русь надвоє, зрікшись Богів своїх.
— Того дня, — оповідала колись тітка малому Велимирові, - як волхви-воїни осквернили сього меча кров'ю відступників, зникли чари, що дозволяли володарю меча одному стати проти сотні. Але все одно — це зброя хоробрих. ЇЇ заповів твоєму батькові його навчитель, теж волхв. Його, того Перунича, убили княжі люди під час ворохоби, та не вдалося їм взяти меча, бо батько твій, Величар, що бився поруч, прийняв спадок свій просто з руки загиблого.
Велимирові доводилося бачити мечі з Руси, меч Величарів на них не схожий — довший і легший. Та служила зброя вірно батькові, не підвела в першій битві і сина.
А що таки загинув Величар і, може, судилося загинути йому, Велимирові, то за сотні літ багато хазяїв змінив меч Перунів, і всі вони були гідні зачарованого клинка.
Дивина вдягає сину на шию оберіг з бурштину, що міниться м'яким світлом, і шепоче:
— Повернися живим! Я молитимуся за тебе.
— Поворожіть мені на долю, ненько, — пропонує юнак напівжартобливо-напівсерйозно, та Дивина хита головою:
— Є часи, коли її краще не знати. Але й без ворожіння відчуваю тінь, що нависла над тобою. Стережись багряного ока і скаженого вовка… Будь обережним, дитя моє!
У дворі Сіньотлі сідлає коня. Питає стиха, почувши Велимирові кроки:
— Чи не на війну іде господар?
— Ні, Сіньотлі, охоронятиму торгову лодію.
— І далеким є шлях ваш?
— У Новгород Великий.
Для всіх, навіть для родини, Велимир відпливає до Новгороду. Така воля Божидарова.
Сіньотлі зітхає:
— Далеченько. Аби до Роскілле..
Данець потрапив у полон рік тому, під час невдалої висадки, і є особистою здобиччю Велимира. Має відробити ще чотири роки, бо викупу за нього платити нікому.
— Літа пройдуть швидко, — потішає Велимир. Синьотлі зітхає:
— Куди мені повертатись? Зманули мене у набіг зайшлі урмани, брехали, що в Арконі вулиці золотом мощені…
Сіньотлі не вікінг-воїн, а бонд-селянин. Доля таких у поході — прислужувати воякам в надії на рештки здобичі. Під час битви їх ставлять попереду, аби не повтікали. Або змушують штовхати саморобні тарани під дощем стріл та каміння.
— Тут годують добре, і робота звична, — продовжує данець, — от і подумую я, чи не залишитись… назавше. Рідних у мене нема…
— А воля, Сіньотлі?
— На волі — здихаєш з голоду. На біса вона, така воля! Головне, що ситий і не битий. От тільки біда, господарю, що погани ви…
— Молися по-своєму, хто тобі боронить, — знизує Велимир плечима.
— Пані господиня така дивна… У нас би сказали, що відьма вона…
— Мати і є відункою, — сміється Велимир, — не бійся її, Сіньотлі, а краще дивись господарство. Коня пришлю з ким-небудь із Градця, аби доглядав…
— Аякже, не сумнівайтесь…
— Бувай…
Сіньотлі відчиняє важкі ворота обори, і Велимир пускає коня вскач. Аби не було зайвих сліз, він попрохав матір не проводжати його до брами. Дурненька Вістуня і так зараз, певне, хлипа на всю хату.
А мати зронить дві-три сльозини, та які ж вони тяжкі, ті сльози…
В Градці Велимир швидко знаходить потрібну лодію і торговця. Лодія зветься «Либідь», а купець — Лагодою. В чолов'яги кругле, смішливе обличчя, і сам він круглий увесь, наче барило.
— Люблю, хлопче хильнути пива…
Але за ласкавим ім'ям та розхристаною зовнішністю — натура тверда і витривала.
— Виходимо завтра. Готовий?
— Авжеж…
— Найняв я тебе, знацця, як охоронця. Люди у мене надійні, не вперше виробляємо такі штуки. Зброю завантажили, зверху полотно та шерсть… Все як слід!
Руян споконвіку славився своїми тканинами. Особливо — з тонкої шерсти. Чимало ярлів у данців та свеїв пишаються багряними плащами «з острова Рюген».
Послання Молибогові, три тоненькі дощечки з випаленими на них різами, зашиті в тканину і є нині в шкіряній торбинці при боці у Велимира. Лагода підморгує йому:
— Менше знаєш — довше житимеш!
Шукаючи, кому б доручити коня, раптом загледів Велимир свого знайомця, Мислика Любечарового, разом з яким вчився у Буєстя. Добре усе склалося, бо Мислик якраз повертався до Аркони.