— Замок?
— Атож, славине… За часів конунга Гаральда, Синьозубим прозваного, жив у
Фенгонборзі інший рід, рід славних воїнів, а ярла звали Фрітьоф Бойова Сокира. То був чоловік справедливий, хоробрий і жорстокий — справжній вікінг, яких немає нині. А тут, де ми сидимо з тобою — данці шанували Богів своїх, і завжди досить було і пожертв, і молитов.
Стара хитає головою, наче жалкуючи за чимось.
— І от, рюгенцю, конунг Гаральд, Синьозубим прозваний, в чужих краях розуму набравшись, звелів усім данцям хреститись. І обурився люд, та погодились ярли, усі, крім Фрітьофа з Фенгонборгу. І послав конунг Гаральд сюди дружину, і довгою була битва, та врешті сам ярл Фрітьоф і люди його з мечами в руках увійшли до Вальгалли*. А кров дітей та жінок спливала зі стін ручаями, бо збіглися до замку з довколишніх селищ усі, хто не хотів визнавати нового Бога. Люди ж конунга не щадили навіть немовлят.
В словах старої вчувається понурий ритм саги*, і Велимир слухає, забувши власні страждання. Хнельд уже не здається йому ягою, натхнення освітило старече обличчя, зробивши його гарним.
— Ти, певне, не християнка, Хнельд? — питає юнак, і Хнельд хитає головою:
— Слухай-но, славине, наші Боги були жорстокі, але не брехливі. Як і ми… Аси* піклувалися про дітей своїх, Одін* прийняв страшні муки, аби принести людям знання-руни, а Тор* позбувся руки, аби припнути на ланцюг вовка Фенріра,* пожирача світу… Та почався уже Рагнарьок*, почався і закінчився, а люди навіть того не помітили, а той, хто помітив, помер з мечем у руках. І забуті руни великого Одіна, і вовк Фенрір вирвався на волю, а змій Мідгарду* підіймається з безодні! Я, Хнельд, на власні очі бачила Чорного Вовка, він стояв біля вогнищ, на яких вмирали люди, і звався Абсальон, єпископ Данський!
— Наші Боги живі, — говорить схвильований Велимир, а Хнельд відповідає вже без колишнього піднесення:
— Нікому не врятуватись від обіймів вселенського змія. Ні Богам, ні людям. Але я не докінчила саги… Вів же дружину Гаральда-конунга, Синьозубим прозваного, ярл Торстейн Скажений Вовк. Цей Торстейн був берсерком і не боявся ні людей, ні духів. Кров п’янила його, нічим хмільне, і байдуже йому було, кого вбивати. А від того, що його побризкали водою та вдягли на шию хреста, він не став милосерднішим. Конунг подарував йому замок вбитого ним Фрітьофа і нагородив гойно, та Боги, яких зневажив Торстейн, наслали на нього божевілля. Він повісив на мурі свою жону Гудрун, перерізав власних дітей і сам утопився. В живих лишилося одне дитя, якого не помітив божевільний батько, і це від нього, славине, пішов нинішній рід ярлів Фенгонборгу. Та прокляття Богів не зникає зі смертю винуватця, і втрачали розум ярли, а жодна з їх жінок не помирала своєю смертю. Врешті, ні данські, ні свейські, ні урманські діви і ногою не хотіли ступити за мури проклятого місця! Ярли почали брати за жон полонянок. Медб з Еріну я добре пам’ятаю, бідолаха все лила сльози та молилась свойому Христу, аж поки не померла з туги, а ярлу Торквіллю випустили кишки твої, рюгенцю, родичі, ободрити. Гаральд… Гаральд був трохи м’якшим за свою рідню, аж поки не спопав твою матір. О, то була не сльозлива Медб! Від її зневаги могло тріснути й каміння. Навіть народження дитини не примирило їх. Гаральд зробив помилку, велику помилку — він захотів охрестити руянку, аби узаконити шлюб і сина. Та душі людей з Рюгену твердіші за камінь, а Дивина до того ж була ворожбитка. Вона сказала йому: «Гаральде Торквільсон, ти тримаєш у полоні моє тіло, але не душу. Доля говорить мені, що ти заплатиш за мою ганьбу, ставши рабом мого старшого сина. А коли не хочеш, аби трапилось щось гірше — не лізь до моєї душі!»
Велимир нарешті втямлює, чому ярлу так кортіло його зламати. Гаральд злякався пророцтва.
— Однієї ночі вона зникла з замку, — продовжувала Хнельд, — покинувши дитя і знявши усі прикраси, якими її обдарував ярл. Всі і досі вважають, що вона утопилась. Лише малий, як підріс, вірив, що мати жива.
Біля входу, завішаного ковдрою, якийсь шерех, і до печери вповзає гномик у дорослому плащі і з великим мішком за плечима.
— Це я, Хальфдан…
Велимир усміхається:
— Де був так довго, брате?
Хлопчина вивільняється від мішка і радісно вигукує:
— Тобі вже краще? Краще?
— Набагато. А ти як?
Хальфдан повертається спиною і гордовито демонструє свіжі басамани від ременя:
— Батько мене запідозрив! У замку і в околиці був справжній трус! Але я не виказав, де ти ховаєшся, а на руїни капища вони не полізли, бо бояться Древніх Богів і Хнельд…
— Скажений пес, — бурмоче Хнельд, дістаючи своє мастило, — дитя хилиться од вітру, а батечко хапається за батіг…
— Я сильний і вже дорослий! — гордо заперечує Хальфдан, — і батько вдарив мене всього тричі, не те, що Велимира… Я одразу зомлів, і він злякався. Ось я приніс їжі, Хнельд. Добре нагодуй пораненого, йому потрібні сили. А я побіг, бо мене можуть шукати.
Хальфдан зникає, нетерпляче відтрутивши стару з її ліками. Хнельд починає длубатись у мішку, а Велимир лежить без руху, чогось усміхаючись. Малюк розвіяв тугу, яку на нього нагнала стара.
«Змій Мідгарду… Здолаємо! І з вовком поборемось… І я побачу знову, як сонце сходить над Арконою, скажу Славці, що вона гарна, обніму неньку…»
А Хнельд знову мугиче якусь вісу, і так спливає час.
Коли вже зовсім видужав Велимир, Хальфдан приніс йому чисту одіж, чоботи і трохи грошей. Хнельд пораяла йти побережжям до Гельсінгньору, а якщо там не вдасться прилаштуватись на якусь лодію — то добиратись до Роскілле і там шукати щастя.
Велимир, глянувши на нещасне личко Хальфдана, раптово пропонує:
— Ходімо зі мною!
— З… тобою? — заникується малий.
— На Руян до матері. Вона полюбить тебе, обіцяю. А тут ти загинеш.
— А батько? — питає малий серйозно, — він же без мене пропаде. Стане таким же
звіром, як дідусь Торквілль. Та й не забувай, Велимире, що Рюген твій у тьмі поганській. Не можна мені туди їхати. Може колись я й прийду до вас — оповідати про світло Христово…
— Чи не в жерці ти зібрався податись, Хальфдане Гаральдссон? — питає Велимир здивовано.
— Панотець Гьюкі говорить, що це моя дорога. Я бо у гріху зачатий, і народжений поза шлюбом, і сатана говорить моїми вустами. Я мушу стати ченцем і, може, загину, проповідуючи, як колись єпископ Адальберт у землях прусських.
— На Руяні не вбивають чужоземних жерців, — говорить Велимир лагідно, — їх на нього просто не допускають. Ти, братику, приїзди погостювати з добром і миром. А чужих Богів не треба нам на землі Світовидовій. Ми ж чекатимем на тебе — я… і мати.
— Ми зустрінемось, — мовить Хальфдан, — але якось не так… Буде кров… Багато крови… Буде битва… Норн! Доля! Я не хочу! Не хочу!
Велимир з жахом притискує до себе хлопця, а той б’ється у нього в руках, повторюючи:
— Норн!
— Іди, славине, — сумно говорить Хнельд, — я подивлюсь за ним. Це пройде… У нього бувають такі напади. Провидця треба вчити з дитинства, ти сам це добре знаєш, але розумію його лише я, а який навчитель зі знахарки…
— Бережи його! — прохає Велимир, і стара відповідає урочисто:
— Берегтиму, доки жива!
Люди ярла давно вже покинули шукати втікача, бо малий Хальфдан передбачливо відв’язав у селищі човна і спихнув у море. Та й сам Гаральд тиждень тому виїхав до Роскілле, переконаний, що син Дивини вийшов човном у море майже на певну загибель.
А Велимир іде собі та й іде, крокує у вказанім Хнельд керунку, ночує в злиденних заїздиках, а то і просто в лісі. Як спитають щось — говорить майже правду: йшли з Новгорода лодією, налетіли на скелі, всі загинули, а він, дивом урятувавшись, потрапив у полон до розбійників. На доказ останнього показує рубці на тілі. Добросерді бонди охають і підливають до кухля дармового пива. Меча юнак замотав у ганчір’я і заховав під плащем.
Та зброя таки згодилась йому в дорозі. Вже неподалік від Гельсінгньору надибав він невелику купецьку валку, на яку напала ватага лихих людей — чи то збіглих рабів, чи то просто злодіїв.