— Але ж батько Величар тоді уже загинув…
— Не можна зраджувати навіть мертвих, — озивається Дивина, — єдиний мій біль — ота моя нещасна дитина. Вони погублять його, ті люди, бо Дар пророчий є прокляттям для хрещених душ.
Опускає очі і просить:
— Розкажи мені, Велимире, про дитя моє…
І говорить юнак, довго говорить, описуючи пригоди свої, і замок данський, і ярла, і хлопчика з сумними оченятами ясновидця.
Мати торкається його шрамів і шепоче:
— Геть озвірів, вовк данський… Він і те дитя мені замордує…
— Я пропонував братові йти зі мною. Він відмовився.
— Бо не вміє зраджувати, — зітхає Дивина, — аби він хоч щось мав від мене. Яку-то пам’ять… Оберіг. Тільки як передати?
— Я спробую, — обіцяє Велимир.
Довго горить світильня в хатині Дивини, і не спить цієї ночі й хлопчик в мурах Фенгонборгу.
— Чи згадуєте мене… мамо?
Минає час, тече, мов між пальцями морський пісок…
Велимир давно вже не безвусий юнак… А за першою пробою настала друга: пішла таки дружина руянська на поміч Ніклотові.
Для Велимира — друге випробування, для родича його Славути — перше… Рвався Киянин до битви, аж стримувати доводилось. Не визнавав хлопець ні щита, ні кольчуги, йшов до битви, мов берсерк — в самій полотнянці. А на всі Велимирові докори — одне казав:
— Предки так перемагали, а чим я гірший? Ворог все одно до мене не підступиться більш ніж на довжину меча.
Мечник зі Славути дійсно був добрий, недарма говорив учитель його Буєсть, що цей хлопець колись його замінить. А як в одній із сутичок розкидав він вояків, що оточили пораненого вже княжича Прибислава, життя йому врятувавши, то більше ніхто не вважав за молодика Славуту Киянина. Княжич же Прибислав опісля бою пив зі своїм рятівником побратимську чару, мужність його вихваляючи.
Були Велимир зі Славутою і у битві біля Дубина, коли Ніклот впень розгромив союзне саксам данське військо, а сакси покинули союзників своїх напризволяще, життя свої рятуючи.
В страшну халепу потрапили данці — в лісі перехопило їх Ніклотове воїнство, і впали впоперек шляху заздалегідь підпиляні дуби, що ними славились землі бодричів. А з-за дерев летіли важкі стріли, від яких не рятували навіть лицарські лати.
Жменька лишилась від війська данського конунга, жменька зранених похмурих бранців. І серед них — Гаральд Торквілльсон, ярл Фенгонборгу.
А узяв у полон гордого ярла Велимир, син Величарів, витягнувши з-під величенького дерева, гілля якого придавило данця до землі.
Гаральд Торквілльсон кусає вуста від приниження. Стоїть він перед Велимиром, обдертий зі зброї, в залитій кров’ю сорочці, а Славута та інші руянці навперебій дають поради свому товаришу, до якої роботи приставити полоненика.
Велимир же не знущається, не шкилює, а думає про своє. Перед походом він послав до Фенгонборгу Сіньотлі, достроково звільнивши того з рабства. Данець мав принести звістку від Хальфдана, але не повернувся. Чи то загинув у дорозі, чи то просто побоявся сунутись у лігво Скаженого Вовка.
— Сталося так, як говорила мати, ярле Гаральде? — озивається руянець врешті.
Ярл ненависно блискає синіми очима і мовчить.
— Ви хотіли втекти від долі, замучивши мене? Та пророцтво збулося, бо ніколи не помиляються арконські відунки…
— Я не раб, я вікінг! — вибухає Гаральд, — і помру як вікінг! Не тобі, щеня зламати мене! Ви, славини, не вмієте битися чесно! Чи ти здолав мене у битві, сину Дивини, що звеш рабом своїм? Ми потрапили у засідку, хай, а союзники полишили нас на поталу зграї дикунів. Не багато чести в такій перемозі!
— Звісно, — мовить Велимир спокійно, — більше чести палити мирні міста та розбивати Святині. Тоді, у Градці, ви були чесні? Мій дядько був волхвом Дажбожим, а вони ніколи не беруть зброї до рук. Ви убили його, ви захопили матір… Честь… Хто б сказав… Та мені не потрібна ваша ганьба, і я не стану припікати вас вогнем, як ви робили зі мною. Я відпущу вас на волю за однієї умови. Але ви мусите присягнути мені лицарським словом, що виконаєте її. А я дізнаюся, чи є у вікінга… честь.
Гаральд здивовано глипає на Велимира, геть розгублений. Потім питає хрипко:
— Що ж то… за умова?
— Ви передасте Хальфдану Гаральдссону дарунок від матері і вітання від брата. А якщо він, коли виросте, захоче навідати Руян, ви не будете йому того боронити.
— Що вона казала за мене? — питає раптово ярл.
— Що кров її роду лягла межи вами. Та вашого сина вона полюбила. Вона й досі плаче за ним.
І вовчий вишкір злоби поволі покидає лице данця. Він говорить:
— Я приймаю умови і даю лицарське слово. Але звідки така… витримка у тебе, такого молодого. Невже ти не ненавидиш мене?
— Мій наставник Божидар говорив, що пробачати має право лише сильніший, — сухо каже Велимир, і його бранець опускає голову.
Ярл Гаральд Торквілльсон від’їжджає до Данії, везучи сину дарунок, оберіг з бурштину, такий же, як у Велимира. Обточений камінець, схожий на маленьке сонечко. Дорогою Гаральд кілька разів поривається викинути поганську гидоту, і лише згадка про пережитий сором не дає йому цього зробити.
Хальфдан же материн дарунок повісив на шию, поруч із золотим хрестиком, і відтоді стала йому частіше снитись сумна жінка з такими ж зеленими, як у нього, очима.
А час іде… Велимир є уже воїном кінної дружини храму, бо споконвіку служать Святині Аркони лицарі-вершники на білих конях.
Триста воїнів Бога коряться лише Верховному жерцю Святині Аркони, правителю Руяну — віщому Молибогу. Не мають права вони на військову здобич, усе, що спопадуть, кладуть до ніг Світовидових, та честь служити Сварзі* і Богам на ній така висока, що заміняє цим людям земні багатства.
На п’ятий рік свого вояцького буття сів на білого коня Велимир, син Величарів. І того ж самого року з’єднав його Віщий Молибог зі Славцею Киянкою рушником шлюбним.
Славута, аби не відстати від родичів, теж привів у дім жону. А згодом і Славця Велимирова і Добряна Славутина вже й дітей колихали на радість Світанні та Дивині.
Згадував іноді Велимир брата свого данського, і сумом сповнювались очі його. Та не було вістей з Фенгонборгу, а навідати Шеланн не міг руянець, бо ворожнеча між язичниками — славинами та їх сусідами-християнами знову палахкотіла високим вогнем, і був то вогонь Рагнарьоку.
Знову намагалися данці висадитись на Руяні, і знову скинули їх в море діти Світовидові. Біля самих дракарів*, на березі, вирував бій, а розгром довершили кіннотники, серед яких був і Велимир.
Коли ж ховали мертвих, побачив раптом Велимир серед ворогів мертвих знайоме лице з м’якими кельтськими рисами і зрозумів, що ярл Фенгонборгу ніколи вже не побачить сина.
Та данець був ще живий і пізнав Велимира. Довго намагався щось сказати, Велимир не міг розібрати слів, бо кров бурхала пораненому з горла. І жаль брав руянця і злість… Злість на ворога нерозумного, жаль до Хальфдана, котрий лишився нині на світі сам.
— Чого знову прийшли сюди з мечем? — спитав, не чекаючи відповіді, та поранений
раптово мовив чітко:
— Скажи Дивині, що я…
Кров знову линула умираючому горлом, і так і не зрозумів Велимир, чи любові слово просив передати Гаральд жоні своїй нешлюбній, чи ненависти, а чи просто пам’яти. З тим і помер Гаральд Торквілльсон, а тіло його Велимир, порадившись із матір’ю, яку викликав на узбережжя, поклав в один із захоплених дракарів, обіклав за допомогою друзів в’язками соломи і вивів другим човном у море, а тоді наказав підпалити.
Вогняна лодія понесла у Вальгаллу душу ярла Гаральда, а Дивина з того часу стала спокійніша, наче позбулася давнього жаху. Вшанування ж загиблого пояснювала так
— То була душа шалена і невпокорена. Якось він казав мені, що хотів би бути ось так похованим, незважаючи на те, що хрещеним є.
А поки руянці відбивали данських нападників, бодричі стали самі проти саксів, і загинув у битві відважний Ніклот, сини ж його змушені були відступити в ліси до сусідів-хижан.
Вартислав же, молодший син Ніклотів, швидко по тому дійшов до краю свого нелегкого шляху. Обманом взято його до брану, а зрадив княжича один з його хрещених родичів, про відступництво якого не знав молодий бодрич. Рік тримали сакси воїна в місті Ілові, піддаючи страшним мукам, тоді ж повісили на радість ворогам та на пострах підкореним. Оповідали потім, що йшов на смерть спокійно син Ніклотів, бо вистраждав свою долю ще на волі бувши.