Із 1893 по 1915–1916 рр. загальна кількість смертних випадків у донбаських шахтах становила 5152 чол.[88]. Ця шахтарська частушка передає сумну реальність:
Металургійна промисловість Донбасу також була небезпечним місцем роботи. Смертність тут (1,2 на тисячу 1913 р. і 1,5 – 1914 р.) була нижчою, ніж у вугільній промисловості, а рівень нещасних випадків (450 і 435 на кожну тисячу за ті самі роки) був вищим[90].
Після Жовтневої революції кількість нещасних випадків залишалася великою; мало що покращилося порівняно з дореволюційними роками. У 1924–1925 рр. рівень смертності становив 1,36 на тисячу шахтарів. Він виріс до 2,9 1929 р.[91], майже не змінився, залишаючись на цифрі 2,84 1934 р., 2,84 1935 р. і 2,45 у перші місяці 1936 р.[92]. Це не було унікальним явищем, бо і в англійській вугільній промисловості за десь той самий період кількість смертних і нещасних випадків майже не пішла на спад[93]. Можливо, Теодор Фридґат має рацію, кажучи, що в дореволюційні роки і керівництво, і робітники поділяли «пасивний фаталізм традиційного суспільства, сприймаючи нещасні випадки на виробництві як природне явище, якому мало чим або взагалі нічим не зарадиш»[94]. Та сама думка звучить у частушці, записаній у Сталіно в 1920-х рр.:
Робота на вугільних шахтах була такою небезпечною, що фаталізм був не просто покірливістю, а способом боротьби зі страхом, розрадою од відчаю. Безтурботність була частиною мужньої культури шахтарів, і дехто, наприклад, легковажно запалював цигарки в шахтах, де траплявся газ, чи біля складів із динамітом[96].
Роботи на шахтах боялися як найнебезпечнішої і найнепривабливішої. Коли Віктор Кравченко повідомив батькам, що поїде працювати на Донбас, «батько засмутився. Мати тихо зітхнула й нагадала мені, що я ще хлопчик і в мене ще багато часу попереду, щоб працювати»[97]. На відміну від синів і доньок заводських і залізничних робітників, які часто обирали професію батьків і утворювали таким чином «робітничі династії», діти гірників загалом відмовлялися йти услід за батьками. Той, хто йшов працювати на шахти, робив це з економічних міркувань, а не з любові до професії[98]. Одна тогочасна частушка передає народне уявлення про життя шахтаря:
Багато людей уникали роботи в шахтах.
Пияцтво було для шахтарів найпоширенішим способом утечі. Як співається у щойно процитованій частушці, безпросипне пияцтво було невіддільною частиною шахтарського життя. За словами багатьох дореволюційних спостерігачів, шахтарі жили тільки роботою й алкоголем[100]. Часто шахтарі безтямно пропивали свій заробіток. Як писав про донбаських шахтарів у 1890-х роках один інженер, «бичем шахтарського життя було сильне пияцтво після одержання щомісячної платні; на деяких шахтах робота припинялася на 2–3 дні»[101]. Ще б пак, для обслуговування шахтарів існувало багато корчем[102]. 1892 року в Катеринославській губернії була одна православна церква на кожні 3094 жителів, одна школа на кожні 2040, і одна корчма на кожні 570 жителів![103]
Навіть за радянського режиму з усіма його «освітніми» програмами було відомо, що шахтарі виправдовують пияцтво неправильними поясненнями впливу алкоголю: вони нібито п’ють, щоб притлумити втому і змусити тіло працювати, а в холодну погоду — щоб зігрітися. Вживання алкоголю за таких обставин лише пришвидшувало руйнування їхнього здоров’я. Керівництво шахт, за гострої нестачі готівки, давало робітникам алкоголь замість заробітної платні, преміальних і плати за понаднормові години[104]. Тому більше половини їхнього заробітку йшло на горілку, торгівля якою, на відміну від торгівлі продовольчими та іншими товарами, була добре налагоджена в Донбасі[105].
88
Вопросы техники безопасности и травматизма в горной промышленности СССР. — С. 36–37; Статистика несчастных случаев с рабочими горной и горнозаводской промышленности южной России. — С. 90.
91
ГАРФ, ф. 5459, оп. 10, д. 11, л. 110 (в цьому документі подано числа 13,6 і 29, вочевидь, помилково). Опубліковані цифри значно нижчі: 0,84 в 1923–1924 рр., 0,93 у 1924–1925 рр. і 1,45 в 1927–1928 рр. (10 лет Союза горнорабочих СССР. — Москва, 1930. — С. 75); Вопросы техники безопасности и травматизма в горной промышленности СССР. — С. 37, подають цифру 1.15 для 1923–1924 рр., 1.10 для 1924–1925 рр., і 1.31 для 1925–1926 рр.
92
РГАЕ, ф. 7566, оп. 1, д. 2522, л. 4. Цифри для самого Донбасу були 2,71, 2,68 і 2,48 за відповідні роки.
93
98
99
100
101
102
Карта Юзівки в 1890-х роках:
103
Робітничий рух на Україні (1885–1894 рр.). Збірник документів і матеріалів. — Київ, 1990. — С. 284.
104
105
Десятый Всероссийский Съезд Советов рабочих крестьянских красноармейских и казачьих депутатов (23–27 декабря 1922 года) Стен. отчет с приложениями. — Москва, Ленинград, 1923. — С. 46.