Пияцтво призводило до прогулів, які збільшувалися в суботу й понеділок і зменшувалися серед тижня. Справді, у 1920-х і 1930-х роках прогули серед шахтарів значно випереджали аналогічні показники всіх інших промислових робітників. 1930 року, наприклад, середня кількість невиходів на роботу без дозволу становила 13,78 серед шахтарів і 4,4 — в промисловості загалом[106].
Пияцтво було одним із основних способів дотримання шахтарями релігійних свят і Днів святих[107]. Особливо поширеним це явище було до революції, коли священики дзвонили в церковні дзвони навіть у свята, не визнані на шахтах і заводах: «Шахтарі, у вічній понеділковій готовності, відгукувалися на дзвін, а оскільки свою зміну вони вже все одно пропустили, то йшли в корчму. В результаті... робочий місяць тривав лише двадцять днів»[108].
Проте навіть після революції їхній робочий місяць майже не змінився: в донбаській вугільній промисловості в 1924–1925 рр. він становив 20,7 дня, а в 1926–1927 рр. — 21,4 дня. Робочий місяць тих, чия праця була найважливішою, але і найвиснажливішою, — вибійників, — був іще коротший: 18,6 дня у 1926–1927 рр.[109].
Карта 1.3. Донбас бл. 1950 р. Взято з вид.: Shabad Theodore. Geography of the USSR: A Regional Study. Columbia University Press, 1951, p. 451.
Таким чином, на відміну від інших галузей промисловості, де визначальні категорії робітників були найстабільнішими і найнадійнішими, у вугільній промисловості осердя шахтарської професії-вибійники, від роботи яких значною мірою залежало виробництво, — були найнестабільніші, найненадійніші і найнеписьменніші[110].
Внаслідок пияцтва виникали повсякденні бійки. Здається, биття дружин було звичним явищем навіть після Жовтневої революції, як про це розповідається в частушці, записаній у Сталіно 1920-х рр.:
За останні три місяці 1928 р. в Макіївці до міліції подано 600 скарг від жінок, яких побили їхні чоловіки[112]. У Луганську биття жінок було поширеним явищем, але жінки не могли поскаржитися, бо, якби вони це зробили, їх побили б іще жорстокіше[113]. 1937 р. в Макіївці одного чоловіка засудили до чотирьох місяців примусових робіт за побиття дружини[114].
Багато спостерігачів засвідчували, що жорстокості чоловіків дорівнювала й жорстокість жінок. Один гірничий інженер пригадує своє життя в Донбасі 1890-х рр.: «Моє безпосереднє середовище складалося з неінтеліґентних людей, молодших службовців шахти; їхні манери були такі, що дві наші “дами”, якось посварившись між собою, зрештою побилися»[115]. Письменник Костянтин Паустовський також спостеріг таку сцену в Юзівці в роки Першої світової війни:
«...Жінки ще встигали лихословити так, як уміють лихословити тільки міщанки на півдні, — з наївним нахабством, брудно і по-злому. Кожна з цих жінок була, звісно, “найперша у своєму дворі”.
Незважаючи на плітки і лузання зернят, жінки ще встигали битися. Тільки-но дві жінки зі звірячим вереском чіплялися одна одній за коси, відразу збирався натовп, що голосно реготав, і бійка перетворювалася на азартну гру — на переможницю ставили по дві копійки. Банкували старожитці-п’яниці. Гроші збирали у дірявий кашкет.
Жінок зумисне нацьковували і дратували.
Бувало, що в бійку поступово втягувалася вся вулиця. Виходили розперезані чоловіки. В хід ішли свинчатки і кастети, хрускали хрящі, лилася кров. Тоді з “Нового світу”, де жила адміністрація шахт і заводів, клусом мчала козацька чота і розганяла учасників бійки нагайками»[116].
Навіть сьогодні гість Юзівки, нинішнього Донецька, чи Луганська може побачити таку сцену[117].
Те, що зовнішні спостерігачі розцінювали як жорстокість, було частиною повсякденного життя донбаських робітників. Наприклад, бої навкулачки, які Даніель Р. Брауер назвав розвагою XIX ст. серед робітників[118], ще досить часто можна було побачити наприкінці 1920-х рр. серед донбаських шахтарів: один барак виходив проти іншого барака, рязанці проти орловців. Такі випадки нерідко закінчувалися смертю[119]. Діти наслідували розвагу дорослих і били одне одного ледь не до смерті[120]. Насправді бійка була одним із видів розваг, принесених із села. (В селах Донбасу і сьогодні можна побачити такі бійки)[121]. Навіть якщо це й так, кажуть, жорстокість у Донбасі була неймовірною. Наприклад, один дореволюційний спостерігач писав, що в Луганську люди били навіть тих, хто вже впав, хоча в Росії існувало правило, яке забороняло так чинити. Тому це неминуче призводило до тяжких жертв. Спостерігач дивувався, звідки в робітників така жорстокість[122].
106
Труд в СССР (1936). — С. 96, 110; Труд в СССР. Справочник 1926–1930 гг. — Москва, 1930. — С. 18–19.
109
111
112
Против «Рождества». Материалы антирождественской кампании 1928–1929 гг. — Харків, 1928. — С. 6–7; Девятый съезд Коммунистической партии большевиков Украины. — С. 187.
117
23 червня 1992 p. на центральній вулиці Донецька бачили, як билися дві жінки, одна з яких продавала товар, а інша купувала, вони били одна одну в обличчя. Про бійки на ринках: Луганская правда. — 1994, 2 липня.
118
119
ГАРФ, ф. 5459, оп. 10, 9, арк. 114–115; Рабочая газета. — 1929, 2 березня. — С. 2;
120
Майбутнього українського дисидента Миколу Руденка, що народився 1920 р. в шахтарській сім’ї в Юр’ївні неподалік від Луганська, ледь не до смерті забили камінням в одній із таких бійок між дітьми, і він осліп на одне око. (
121