Сталін та його уряд боролися з озброєними українськими сепаратистами переважно в політично менш стабільній Західній Україні. Це була безкомпромісна війна, що призвела до багатьох тяжких жертв: лише з січня 1944 р. до червня 1945 р. серед націоналістів були вбиті в боях 93 166 чоловік, а серед совєтів — понад 10 000[1582]. Війна тривала ще кілька років. Греко-католицьке духівництво України було піддане масовим арештам, а 1946 р. цю церкву розпущено указом радянського уряду[1583]. 1946 р. радянські органи безпеки вбили старого українського більшовика О. Я. Шумського за спробу повернутися в Україну[1584].
Сепаратизм був підданий анафемі, Сталін жорстоко викорінював його, але водночас йому довелося примиритися з національними почуттями українців, які він експлуатував під час війни. Це примирення виявлялось і в поширенні «українізації» серед політичного керівництва України. 1940 р. частка українців у Центральному Комітеті комуністичної партії України становила 40%, але невдовзі швидко збільшилася до 68,8%[1585]. Так само кількість українців на з’їзді партії зросла з 55,4% 1940 р. до 60,9% 1949 р. і 66,2% 1952 р.[1586]. Цю тенденцію помітно й в місцевому представництві[1587]. Основою нової української еліти, за Аміром Вейнером, стали ветерани, що легітимізували своє повоєнне домінування участю у війні. «Українізація» відбила перехід від держави, що «спиралася на клас, до держави, що спиралася на націю». Це збільшення національного представництва в органах влади допомогло новій еліті і «певним чином задовольнити українські національні почуття і протистояти русифікації». Однією фразою нову політику можна було б назвати «радянським українським націоналізмом»[1588].
Трохи інша тенденція, яку годі назвати несумісною з «радянським українським націоналізмом», виявилася в Східній Україні, зокрема й на Донбасі: це був розвиток місцевого патріотизму, або реґіоналізму. На думку Джона А. Армстронґа, населенню Східної України «імпонувала концепція місцевого децентралізованого врядування»[1589]. Невідомо, наскільки східний реґіоналізм хвилював Сталіна (і так заклопотаного Західною Україною). Це, звичайно ж, був один з наслідків війни, коли Україна жила без контролю Москви. Крім того, розвиток територіального патріотизму не обмежувався Україною. Певна незалежність, яку здобуло під час війни керівництво Ленінграда, прагнучи зберегти її й далі, дуже непокоїла Сталіна. Він рішуче боровся з нею і вже 1950 р. шість вищих ленінградських партійних керівників були знищені, понад 2000 чол. знято з партійних та урядових посад[1590]. Проте Сталін уже не міг масово винищувати місцеве політичне керівництво, як наприкінці тридцятих років.
Ще одним помітним наслідком війни було релігійне відродження, яке начебто й посилювало й послаблювало правління Сталіна. Воно було особливо важливим у Донбасі, де неорганізовані релігійні групи здавна були не менш сильними, ніж організована церква.
Коли радянські війська визволили Донбас від німців, уряд не став закривати церкви, відкриті за окупації. (Дуже небагато священиків відступило з німцями). Ця толерантність привернула на радянський бік «значну частину духовенства»[1591]. Нових церков відкривали мало, але й наявних теж майже не закривали; атеїстичний уряд країни утворив спеціальну комісію, яка уважно стежила за діяльністю церков. Але при цьому уряд утримувався від прямих нападів. Наприклад, у Ворошиловградській області за час окупації відкрито 126 церков; 1944 р., після визволення, дозволено відкрити ще дві й зареєструвати в урядовій комісії. Кількість зареєстрованих церков 1947 р. збільшилася до 129, потім трохи зменшилася до 123 1949 р. і 120 1953 р.[1592].
Деякі священнослужителі вважали такий компроміс церкви з державою «зрадою православ’я» і «службою антихристу». Вони почали організовувати нелеґальні секти й вести кочове життя[1593]. Дехто вдавав юродивого, наділеного божественним даром пророцтва. Цих людей репресували (арештовували, саджали у в’язниці, висилали)[1594]. 1951 р. у Ворошиловградській області однаково ще було чимало «мандрівних попів», які ходили від хати до хати, хрестили дітей, виконували поховальні обряди, освячували будинки й колодязі[1595].
Вільний Донбас традиційно притягував релігійні меншини. В 1930-х роках їх нещадно репресувала радянська влада. Ще до початку війни були «цілковито знищені» всі сектантські організації на Ворошиловградщині[1596]. Але сектанти стали майстрами нелеґальної діяльності й відродилися за окупації. Після визволення багатьох керівників сект заарештували за начебто антирадянську діяльність. В. В. Журавльов із Красного Лиману в 1945 р. сказав, що «Сталін правити країною не буде, його скоро вб’ють». Брат Сигута закликав баптистів Донбасу: «Помолімося за наших братів і сестер, що сидять у в’язницях за правду, за слово Боже»[1597]. У 1948–1950 рр. постійно повідомляли про розповсюдження «антирадянських листівок» релігійними організаціями Донбасу[1598]. Міліція конфісковувала та спалювала Біблії та псалтирі. Переслідування сектантів тривало принаймні до смерті Сталіна[1599]. Незважаючи на це, сектанти, а надто баптисти, мали міцні позиції на Донбасі. Робітники становили основну опору баптистських громад. Серед них траплялося багато ветеранів війни[1600].
1582
1583
1584
1585
1586
1588
1590
Реабилитация. Политические процессы 30–50-х годов. — М., 1991. — С. 311–322. Звісно, особливі звинувачення в політичних злочинах сфабрикували ті, хто плів інтриги проти Н. А. Вознесенського, А. А. Кузнєцова, Я. Ф. Капустіна і П. Г. Лазутіна; при допиті звинувачених застосовували тортури.
1592
ДАЛО, ф. 2673с, оп. 1, спр. 2с, арк. 12; спр. 4с, арк. 63; спр. 8с, арк. 52; спр. 12с, арк. 82; ф. Р-179, оп. 5, спр. 294, арк. 2–4.
1599
ДАЛО, ф. Р-179, оп. 5, спр. 6, арк. 45; ф. 2626щ, оп. 1, спр. 3, арк. 24–25; спр. 5, арк. 4.
1600
ДАЛО, ф. 2626щ, оп. 1, спр. 3, арк. 15, 17 (за 1946 р.); ф. Р-179, оп. 5, спр. 6, арк. 42 (за 1951–1952 рр.).