По війні Сталін зосередився на одній суспільній групі за начебто недостатню відданість Радянському Союзу — на євреях[1607]. Розпочалася сумнозвісна кампанія «проти безрідних космополітів». Сталін трактував євреїв як ворогів радянського народу, так само як його воєнні союзники стали тепер ворогами в холодній війні.
Довоєнна політика щодо євреїв змінилася на свою цілковиту протилежність. Під час війни Сталін дозволив радянським євреям організуватися, щоб мобілізувати їх для боротьби з аґресором і мати підтримку міжнародної єврейської спільноти. Таким чином, 1942 р. сформовано Єврейський антифашистський комітет (ЄАК)[1608]. Комітетом керували визначні радянські євреї: Шломо Міхоелс, відомий єврейський актор, Шахне Епштейн, відомий журналіст, та Ісаак Фефер, радянський єврейський поет. Серед членів комітету був старий більшовик С. А. Лозовський, відомі письменники Ілля Еренбурґ та Василь Ґросман і навіть дружина Молотова Павлина Жемчужина. План Сталіна мав успіх. У Сполучених Штатах на заклик радянських євреїв про допомогу Радянському Союзу організовано 2230 єврейських комітетів[1609].
ЄАК невдовзі став репрезентувати інтереси радянських євреїв. Навіть під час війни ця роль ЄАК викликала підозру партійного керівництва[1610]. «Дії Міхоелса від імені всіх засланих євреїв не лише дратували Сталіна, а й змусили його запідозрити самого Міхоелса»[1611]. По війні, коли вже стало ясно, що Радянський Союз не отримає ніяких коштів на відбудову від західного єврейства і не може сподіватися на створення прорадянської єврейської держави в Палестині, ЄАК втратив важливість для Сталіна.
Сталіна глибоко занепокоїла одна подія. Коли Ґолда Меїр, посол у Москві новоствореного Ізраїлю, 1948 р. відвідала синагогу в Москві на свято Рош Хашана, вона повідомила, що її зустрів великий натовп московських євреїв. Вулиця, на якій стояла синагога,
«була заповнена людьми, що збилися, як сардини, сотні й сотні людей різного віку, солдати й офіцери Радянської армії, підлітки й немовлята на руках у батьків. Замість звичайних десь 2000 євреїв, які приходили в синагогу, нас чекав майже п’ятдесятитисячний натовп. Першу мить я не могла зрозуміти, що відбувається чи навіть хто це такі. А потім мені свінуло. Вони прийшли, — ці хороші, милі євреї, — щоб побути з нами, засвідчити своє почуття спорідненості і відсвяткувати створення держави Ізраїль. Я мало не знепритомніла. А натовп зростав навколо мене, простягував до мене руки, вигукував: “Наша Голда! Шалом, шалом” — і плакав»[1612].
Це була безпрецедентна, спонтанна акція єврейської громади. Свідок цієї події Ісаак Фефер, колишній керівник САК, сказав своїй дружині: «Они нам этого никогда не простят»[1613]. Фефера невдовзі заарештували й розстріляли.
Хоча євреї Донбасу не виявляли такої активності, як московські, там теж не бракувало антисемітизму населення. В народній уяві євреї завжди належали до категорії найперших ворогів, а тут, уперше в радянській історії, їх офіційно оголошено ворогами, які діють у змові з імперіалізмом та сіонізмом. Суспільство нетерпимо ставилось до євреїв. Фрази, як-от «За що воював російський народ? За свободу жидів?», свідчили про антисемітизм на визволених територіях[1614]. У Ворошиловграді з 1945 р. євреї часто просили дозволу відкрити синагогу, але міська влада цього не дозволяла, бо, це, мовляв, буде «політично недоцільним»[1615]. Преса зумисно іґнорувала внесок євреїв у перемогу, посилаючись на єврейських дезертирів, злочинців та ін. На початку 1950-х років місцевих журналістів недвозначно проінструктували «не публікувати статей, що показують євреїв позитивно»[1616].
Навіть «антирадянські» ідеалістичні організації молоді в Сталіно, як-от «Демократична молодь Росії й України», були антисемітськими за своїм духом. 1949 р. кількох українських та російських робітників з цієї організації заарештовано в Сталіно за пропаґування «активної боротьби з радянською владою за покращення життя робітничого класу». І. В. Солженко, один з робітників тресту «Сталіновугілля», двадцятирічний син робітника й ветерана війни, виступив проти уряду зі співчуття до своїх товаришів, які жили в злиднях: після закінчення війни вже минуло чотири роки, а їхні умови життя не поліпшилися. Згідно з міліційним рапортом, Солженко та його друзі вважали євреїв «несправедливим народом», що «живе... на шиї російського народу»[1617]. Цю організацію можна вважати звичайним «наслідком» тривалої історії антисемітизму в робітничому русі Донбасу[1618].
1607
Згідно з:
1608
1609
1615
ДАЛО, ф. 2626щ, оп. 1, спр. 3, арк. 2, 24; спр. 5, арк. 42; ф. Р-179, оп. 5, спр. 6, арк. 44–45.
1616
1618
Рапорт міг бути і сфабрикованим, але слід пам’ятати, що міліція в той час добре знала, що антисемітизм — це офіційна політика, тому антисемітизм цієї групи не становив державного злочину.