На Донбасі, як і в інших реґіонах, навіть тепер можна почути прихований антисемітизм у приватних розмовах[1653]. 1994 р., коли євреї з батьківщини Джона Г’юза відвідали Донецьк і привезли з собою медичне обладнання й гуманітарну допомогу, двоє мешканців міста гукало їм: «Жиди, забирайтеся геть!» — і кидали в гостей картоплини[1654].
Українське питання в Донбасі також не зникло внаслідок русифікації Донбасу в повоєнні роки. Як помітив Юрій Сльозкін, існувала принципова суперечність між риторикою й суттю радянської національної політики[1655]. Хоча радянська влада визнавала незмінність національних особливостей, вона ніколи не переставала запроваджувати русифікацію. В 1960-х роках ця двозначність спонукала М. В. Янковського та М. І. Павлюченка, двох шахтарів Донбасу, попрохати в щоденної партійної газети «Правда» пояснень. Вони запитували, які погляди має партія на питання, чи має українська мова загинути, чи її треба розвивати:
«Наприклад, ми б хотіли розмовляти по-українському, але не знаємо, чи це буде правильно. Чи не буде це пережитком минулого, чи ми не сповільнюватимем хід розвитку, чи ми не завдамо шкоди інтернаціоналістським почуттям? А ми любимо всі національності, як і нашу, українську»[1656].
Партія не відповіла двом шахтарям. У 1960-х і 1970-х роках місцеві інтелектуали намагалися поширювати українську мову в Донбасі і потрапили під арешт[1657]. Як і раніше, Донбас жив між Україною і Росією, не схиляючись до жодної з них.
У Донбасі й далі існували дві основні проблеми, наче нічого й не змінилося з часів революції, а то й дореволюційної доби: незадовільні умови життя та праці, брутальне ставлення начальства. Наприклад, постійна нестача води не давала робітникам змоги навіть помитися[1658]. У 1962–1963 рр. Донбасом прокотилася хвиля страйків[1659] (услід за відомим повстанням у Новочеркаську, на південь від міста Шахти, де військовий підрозділ розстріляв двадцять три чоловіка)[1660]. Однією з найголовніших причин страйків було підвищення цін на харчові продукти. По Донецьку розповсюджувалися листівки, розклеювалися плакати з гаслом: «Нас обманювали й обманюють. Будемо боротися за справедливість»[1661]. Головним словом була «справедливість». Не тільки літні робітники, а й молодше покоління намагалося її здобути: вони організовували неофіційні (непіонерські) «ради справедливості»[1662]. Взимку 1963–1964 рр. після страйків у Донбасі став з’являтися білий хліб. В інших реґіонах, де люди не страйкували, білого хліба не було[1663]. Попри це, нестача хліба залишалася важливою проблемою і змушувала голодних робітників «відкрито ремствувати»[1664].
Ніщо, навіть масові страйки і протести, не могли змінити ставлення до робітників. Американський кореспондент Кевін Клоуз, який працював у Донбасі в кінці 1970-х — на початку 1980-х років, занотував деякі характерні інциденти:
«Тетяна Іванівна (сортувальниця вугілля з двадцятирічним стажем роботи на шахті “Бутовка-Донецька”; її чоловік працює столяром на цій самій шахті) розповіла нам, як попросила свого начальника зміни в сортувальному відділі надати їй уже зароблений відгул, оскільки в її чоловіка день народження. “Якщо спробуєш узяти відгул, ми тебе виженемо. Тож іди й бери”. Вона сказала, що згодом навіть докоряла собі за те, що була такою дурною і звернулася з проханням, давши начальникові привід принизити її»[1665].
В Клоуза є ще одна історія про вісімдесятирічну Ольгу Григорівну Фаміну, яка «пропрацювала шістнадцять років сортувальницею вугілля й вийшла на пенсію в 57 років», але жила в злиднях з мізерною пенсією. Фаміна
«пішла до райкому партії й попрохала допомоги, пояснивши, що живе в чужій квартирі в Новій Колонії й заслуговує на щось краще.
— У тебе є стіл? — запитав урядовець.
— Так, є.
— У тебе є ліжко?
— Є.
— Доволі з тебе! Забирайся геть!
Вона знепритомніла на вулиці й пролежала місяць у міській лікарні, одужуючи від нервового перенапруження»[1666].
В іншій розповіді Клоуз повідомляє, як донецька влада повелася з робітничим активістом Олексієм Нікітіним. Цього колишнього комуніста й гірничого інженера вигнали з партії в 1970-х роках і спровадили до психіатричної лікарні за критику неадекватних заходів безпеки на шахтах Донбасу. Секретар міськкому партії А. А. Кубишкін накинувся на Нікітіна.
1655
1657
Про справу О. І. Тихого: «Лівіше серця — Україна!»;
1661
Неизвестная Россия. XX век. Т. 3. — М., 1993. — С. 148, 152; Исторический архив. — 1993. — № 1. — С. 112.
1663
Посев (Frankfurt а. М)., 18 січня 1963 і 5 березня 1965.
1664
Про проблему нестачі продуктів 1968 р., коли відбулася «Празька весна», згадував керівник компартії України:
1666