Визначальним для політики на Донбасі був (і досі є) могутній дух свободи й незалежності. Незалежність не відкидала можливості прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами, і ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою і безперспективною. Цей дух — продукт історії. Донбас належить до реґіону, що колись називався Диким полем, нічиєю землею. Нічия земля приваблювала шукачів свободи, і Дике поле стало вільним козацьким степом. Навіть після того, як вільний степ завоювали, кордони усталили, Запорозьке козацтво скасували, а Донське увійшло до Російської імперії, контроль метрополії над колишнім прикордонним реґіоном залишався слабким, а дух свободи стійко тримався.
Починаючи з другої половини XIX ст., розвиток промисловості, серед усього іншого, відкрив реґіон для масової міґрації, відродивши таким чином прикордоння в символічному розумінні. Донбас почав приваблювати всіляких шукачів свободи і щастя.
Навіть у сталінські 1930-і роки й пізніше Донбас ніколи не втрачав слави безпечного притулку для втікачів. І перед, і після Другої світової війни Донбас приваблював чимало людності, яка хотіла розпочати тут нове життя. Це твердження стосується зокрема людей, позбавлених громадянських прав: куркулів, священиків, євреїв, як-от батько Щаранського, що спробував знайти щастя в Сталіно. Москва навіть допомагала Донбасу залишатися «вільним степом», скидаючи туди небажані соціальні елементи, намагаючись захистити від них великі міста. Так трапилося у 1939–1940 рр., коли людей із приєднаних до Радянського Союзу земель посилали на Донбас як дешеву робочу силу, і в післявоєнні роки, коли Донбас приймав усіляких утікачів, злочинців, військовополонених тощо.
Донбас радянські люди уявляли собі немов якийсь «вихід», якщо скористатися терміном Альберта Гіршмана, і великою мірою він був цим виходом.
Але вільний степ був вільним не для всіх. Серйозна міжетнічна напруга і жорстока економічна експлуатація стали повсякденною реальністю. Як помітив, наприклад, Щаранський, антисемітизм, серед інших етнічних упереджень, мав на Донбасі глибоке коріння; як засвідчують постсталінські робітничі рухи, явна економічна експлуатація і цілковите знецінення людського життя, а не націоналізм чи ліберально-демократичні ідеали, надихали донецьких шахтарів на політичну боротьбу. А проте лиха слава Донбасу, де процвітали експлуатація та дискримінація, не відбивала бажання шукати тут щастя й свободу, подібно до того, як Сполучені Штати, Новий Світ, країна свободи й широких можливостей, і досі приваблюють усіляких імміґрантів, незважаючи на расизм і злочинність.
Терор був ще одним аспектом життя у «вільному степу». Жорстокість повсякденного життя на Донбасі вражала гостей із метрополій та інших «поважних» людей. В певному розумінні, панування насильства було реакцією на слабкість урядової влади і зовнішнього контролю. Насильству ще більше сприяв сучасний індустріальний розвиток, який посилив традиційний антисемітизм, поглибив старі розколи в суспільстві і створив нові. 1917 р. соціальна напруга вилилась у вибух насильства. Зникнення будь-якої ефективної політичної влади під час громадянської війни спричинило вакханалію політичного терору з боку всіх сторін, що брали участь у боротьбі.
Сталін добре скористався незагоєними ранами терору в своїх політичних цілях. У цьому аспекті Донбас сприяв політиці Сталіна.
А проте, виконуючи роль притулку для шукачів свободи, Донбас завжди був під політичною підозрою і зазнав тяжкого удару під час сталінського великого терору. Друга світова війна призвела до нових хвиль кривавих розправ з обох сторін. Я спробував показати людські страждання і всю трагедію Донбасу в ці бурхливі роки, хоча це майже неможливо уявити.
Німецька окупація Донбасу під час війни тільки збільшила підозри Москви. Після визволення населення знову відчуло на собі терор радянської влади. Але той масовий терор, який запровадив Сталін у тридцятих роках, уже був неможливим, бо підозра падала на все населення, яке жило й працювало за окупації. І хоча Сталін мав шанс і можливість здійснити загальний терор, марність і небезпека такого заходу були очевидними. Крім того, люди вже навчилися чинити опір тому, що вважали несправедливим. По війні, на відміну від 1937–1938 рр., їх уже не так легко було залякати і змусити, навіть під тиском, визнати свою провину в злочинах, яких вони не коїли. Донбас, що познайомився з політичними альтернативами під час Другої світової війни, а згодом приваблював і приймав усі «небажані елементи» (колишніх остарбайтерів, радянських та іноземних військовополонених, українських націоналістів, а також злочинців та шукачів волі), відіграв важливу роль у післявоєнному процесі десталінізації.